— Кажи.
— Почну з Назара. Його проєкт виявився порожньою конструкцією. Він набрав боргів під обіцянки майбутніх грошей від продажу твоєї квартири. Формально застави не було, але кредитори вірили, що він ось-ось отримає велику суму. Коли стало ясно, що нічого не буде, вони пішли до суду. Учора його визнали банкрутом. Машина, частки, все, що можна стягнути, піде на покриття боргів.
Я дивилася на вогонь. Поліно тріснуло, викинуло іскру.
— Олеся? — спитала я.
— Подала на розлучення майже відразу після їхньої поїздки до тебе. Дуже швидко зорієнтувалася. Намагається врятувати те, що лишилося на її боці. Тож Назар тепер не тільки банкрут, а й майже розлучений чоловік. Живе, наскільки я зрозумів, у колишнього партнера, у квартирі, де прописано більше людей, ніж стоїть стільців.
Я прикрила очі. Переді мною постав Назар — завжди впевнений, завжди трохи поблажливий, який любив говорити про зв’язки, можливості, перспективи. Уся ця оболонка трималася на чужих очікуваннях і позичених грошах. Варто було висмикнути з-під неї мою квартиру, і конструкція склалася сама.
— А Марина?
Богдан зітхнув.
— Там не краще. Роман теж будував плани на твою спадщину. Коли стало зрозуміло, що грошового потоку не буде, він зібрав речі й зник. Залишив їй записку й спільні борги. По житлу вже прострочення. Якщо вона не внесе платіж, почнеться процедура стягнення. Роботу вона втратила: постійні зриви, прогули, скандали. Керівництво терпіло недовго.
Я мовчала. Не тому, що мені було байдуже. Просто в мені більше не було того місця, куди раніше падали їхні болі й перетворювалися на мій обов’язок.
— Вони з Назаром посварилися, — продовжив Богдан. — Сильно. Він звинувачує її в історії з медичною довідкою, вона його — у жадібності й поспіху. Кожен певен, що інший зіпсував ідеальний план.
— Брат і сестра, — сказала я майже беззвучно.
— Коли здобич зникає, хижаки рідко зберігають ніжність одне до одного.
Ми обоє помовчали. Потім він спитав уже не як радник, а як старий друг:
— Ти не шкодуєш?
Я подивилася у вікно. Сніг лягав на землю тонкою білою пеленою, згладжуючи бруд, сліди, опале листя.
— Ні, — відповіла я. — Шкодують про рішення, які можна було ухвалити інакше. А тут вибору давно не лишилося. Просто я надто пізно це визнала.
Майже через рік я поїхала ще далі від колишнього життя. Богданів дім, що став мені фортецею, я продала. Гроші віддала йому, скільки б він не відмовлявся. Я знала, що він допоміг не заради вигоди, але мені було важливо повернути борг. Війна скінчилася, а фортеці після війни перетворюються на нагадування. Мені був потрібен не бастіон, а дім.
Я знайшла його далеко від старого міста, у невеликому приморському містечку, де вранці пахло сіллю, гарячим хлібом і квітучими деревами. Вулички там були вузькі, будинки старі, з облупленими віконницями й балконами, на яких сушилися простирадла. Увечері море ставало мідним, і чайки кричали так, ніби сперечалися із заходом сонця…
