Звідки в них узагалі армійські ящики? У лісі, де до найближчої частини сто кілометрів. Увечері вона таємно йде в барак до Лютої.
Це грубе порушення режиму, але Катя вміє бути абсолютно непомітною. У бараці дуже душно й шумно. Нова небезпечна група займає просторий кут біля входу.
Їхня лідерка — Криса. Худа жінка з божевільними очима й довгим шрамом через усю щоку злобно точить ложку об камінь. Вона бачить Катю, і її губи розтягуються в усмішці хижака.
«О, наша мисливиця завітала!» — голосно кричить вона. «М’ясця нам принесла? Чи сама на свіже м’ясо прийшла?»
Катя проходить повз, повністю ігноруючи провокацію. Вона прямує просто до нар Лютої. «Треба терміново поговорити», — шепоче вона.
Люта згодно киває. Вони відходять у темний кут за жарку піч. «Я бачила в лісі чужих людей», — швидко каже Катя.
«Їх двоє, з вогнепальною зброєю. Ховають армійські ящики на старій заїмці». Очі Лютої здивовано розширюються.
«Ящики точно зелені? Залізні?» «Так, армійські». Люта брудно лається.
«Це не з волі. Це наші, з чоловічої зони. Там тиждень тому зухвала втеча була».
«Кажуть, казенний склад обнесли. Багато вибухівки вкрали. Значить, вони тут і чекають когось».
Вона міцно хапає Катю за рукав. «Криса з ними пов’язана. Вона записки туди передавала через вільнонайманих водіїв».
«Вони хочуть нашу стіну підірвати». Пазл остаточно складається. Ця банда готує масову збройну втечу.
Вибухівка потрібна, щоб пробити укріплений периметр. Зброя на заїмці — щоб відбитися від неминучої погоні. І їм конче потрібен провідник.
Хтось, хто знає місцевий ліс як свої п’ять пальців. «Вони по тебе прийдуть, Катю», — каже Люта, і в її голосі вперше звучить справжній страх. «Криса тебе не вб’є».
«Вона тебе змусить їх вивести через ліс. А потім, коли виведеш, їм зайві свідки не потрібні». У цю мить у бараці стає неприродно тихо.
Надто тихо. Катя різко обертається. Криса і п’ятеро її спільниць стоять півколом, відрізаючи єдиний шлях до виходу.
У руках у них гострі заточки й важкі дубинки. «Ну що, подруги», — гидко шкіриться Криса. «Пошепотілися? А тепер давайте ділом займемося».
«Снайперко, ти нам дуже потрібна. І потрібна просто зараз». Криса робить загрозливий крок уперед.
«Завтра вранці ти береш ствол, як завжди. Ідеш разом із нами. Ми нібито захворіли».
«Нас у лазарет поведуть. А ми там охорону знімемо. Ти нас прикриєш із вишки. Зрозуміла?»
«Я на це не підпишуся», — абсолютно спокійно відповідає Катя. «А тебе ніхто не питає». Криса дістає з кишені щось маленьке й блискуче.
Це старий медальйон. Срібний, із потьмянілою фотографією маленької дівчинки всередині. Катя миттю холоне.
Це її особистий медальйон, із фото її загиблої доньки. Вона надійно ховала його в матраці, у комірчині, бо це найдорожче, що в неї лишилося. «Гарна дівка», — ухмиляється Криса.
«Шкода, померла рано. Але пам’ять — штука крихка». Вона заносить руку зі срібним медальйоном просто над розпеченою піччю-буржуйкою.
«Погоджуйся, снайперко, або я його зараз розплавлю. А потім ми тобі обіцяємо очі виколоти». Катя дивиться на гудучий вогонь, потім дивиться на Крису.
Усередині в неї піднімається холодна, розважлива лють. Та сама лють, що допомагала їй добами лежати в снігу у великих битвах. «Добре», — каже вона тихо, «я вас виведу. Тільки віддай медальйон».
Криса гидко сміється й ховає річ у глибоку кишеню. «Віддам, коли на заїмці будемо, розумна дівчинко». Катя виходить із душного барака.
Ніч надворі чорна й зовсім беззоряна. Вона точно знає, що не поведе їх на заїмку. Вона поведе їх просто до пекла.
Але для цього їй треба ретельно підготуватися. І їй відчайдушно потрібна допомога. Допомога тієї людини, яку вона мала б люто ненавидіти.
Вона прямує не до своєї теплої комірчини. Вона йде просто до кабінету капітана Івашина. Але не для того, щоб просто здати втікачів.
Вона збирається зіграти свою складну гру, де ставкою буде життя. Двері кабінету начальника колонії противно скриплять, пропускаючи Катю всередину. Івашин сидить за столом і меланхолійно чистить казенний пістолет.
На столі стоїть почата пляшка коньяку й лежить стос паперів. Він підводить очі, і в них читається щире здивування. Єгерка прийшла сама, без виклику, та ще й глибокої ночі.
Це грубе порушення субординації, за яке можна вирушити в крижаний карцер. Але Івашин поки мовчить. Він уважно вдивляється в Катине обличчя.
Воно біле, як крейда, але абсолютно, лячно спокійне. Так завжди виглядають люди, які прийняли тверде рішення вбивати. «Чого тобі, Мельникова?» — питає він ліниво, не відкладаючи пістолет.
«Знову ведмідь когось задрав? Чи вовки бродять?» Катя щільно зачиняє за собою важкі двері. У кабінеті дуже тепло, пахне тютюном і дорогою шкірою.
«Не ведмідь, громадянине начальнику. Це чужі люди». Івашин миттю напружується, його рука завмирає над розібраним затвором.
«Які ще люди?» «На старій заїмці в лісі. Ті двоє, про яких я не доповіла вам удень».
Івашин повільно й акуратно кладе пістолет на стіл. Його очі недобре звужуються. «Ти брехала мені весь цей час?»
«Я перевіряла», — Катя навіть не моргає. «Я бачила, як вони дбайливо ховають ящики. Зелені, армійські, дуже важкі».
«Я чула їхню розмову. Там чисте золото, громадянине начальнику. Золото з копалень, яке вони в охорони відбили місяць тому».
«Чекають надійного провідника, щоб піти далеко за кордон». Катя натхненно бреше. Бреше віртуозно, сплітаючи частку правди з чистим вимислом.
Про міфічне золото вона вигадала щойно. Вона знає: Івашин не просто садист. Він неймовірно жадібна людина.
Якщо сказати йому про зброю, він викличе підкріплення з міста. А якщо сказати про золото, він захоче забрати його сам. Тихо, без зайвих свідків, силами своєї особистої охорони.
В очах Івашина одразу спалахує жадібний вогник. Золото — це квиток у нове розкішне життя. Можливість назавжди виїхати з цієї морозної діри до столиці.
«Ти впевнена?» — він жадібно подається вперед. «Бачила на власні очі? Злитки в ящиках?» «Скільки їх там?»
«Двоє. В одного добрий автомат, у другого рушниця. Вони чекають до завтрашнього полудня, а потім підуть».
Івашин нервово барабанить пальцями по полірованому столу. Він їй вірить. Він дуже хоче в це вірити.
«Значить так», — каже він, ухвалюючи остаточне рішення. «Завтра ти береш гвинтівку. Я беру своїх людей, сержанта Петрова і ще двох перевірених».
«Ти виведеш нас просто на заїмку. Якщо золота там немає, я тебе там же й пристрелю, як при спробі втечі. Зрозуміла?»
