Але в глибині душі вона твердо знає одне. Поки в її руках є гвинтівка, вона не беззахисна жертва. Вона — небезпечний мисливець.
Наступні тижні кардинально змінюють життя Каті до невпізнання. Її офіційно переводять із смердючого загального барака в окрему комірчину при госпблоці. Це крихітна кімната, два на два метри, без вікон, але з маленькою пічкою.
Їй видають новий, майже цілий теплий кожух. Нові валянки, які зовсім не протікають. І нечувана розкіш — справжні хутряні рукавиці.
Щоранку на морозі починається з одного ритуалу. Катя йде до охоронюваної збройової кімнати. Черговий офіцер під розпис видає їй снайперську гвинтівку й рівно п’ять патронів.
Лише п’ять. Ні більше, ні менше. «Увечері здаси мені рівно п’ять гільз або свіжі туші», — суворо попереджає черговий.
«Загубиш хоч одну гільзу — підеш просто в карцер». Катя мовчки киває. Їй не треба зайвий раз пояснювати ціну кожного пострілу.
На фронті вона могла лежати в сирому болоті дві доби. І все це заради одного-єдиного натискання на спуск. Перший же вихід у ліс у новому статусі стає справжньою сенсацією.
Коли Катя проходить повз похмурий стрій жінок, яких відправляють на лісоповал, сотні очей проводжають її. У них читається пекуча суміш ненависті, заздрості й страху. «Диви, пані знайшлася», — злобно шипить хтось із задніх рядів.
«Наглядацька підстилка». «Зсучилася наша снайперка». Катя на це ніяк не реагує.
Вона знає, що виправдовуватися зараз абсолютно марно. Справжній авторитет здобувається не порожніми словами, а реальними справами. Зимовий ліс зустрічає її довгоочікуваною тишею.
Тією самою тишею, яку вона так любила до війни. Тут немає іржавого колючого дроту, немає матючних окриків конвою, немає задушливого смороду барака. Лише чистий сніг, високі сосни й звірячі сліди.
Катя читає цю снігову книгу, як простий буквар. Ось тут пройшов заєць-біляк, заплутуючи свої сліди. Ось пройшла лисиця, старанно мишкувала.
А ось біля струмка видно глибокі свіжі провали. Це великий лось. Того першого дня вона повертається з багатою здобиччю.
Це молодий, але вгодований лось. Важку тушу їй доводиться тягти на волокушах цілих три кілометри. М’язи дико ниють, збивається дихання, але Катя не зупиняється.
Вона переможно входить у зону через ворота госпблоку. Запах свіжого м’яса миттю розноситься вітром. Половину туші відразу забирає кухня охорони й особисто капітан Івашин.
Другу половину, кістки, голову й усі тельбухи відправляють у спільний казан для ув’язнених. Того пам’ятного вечора баланда в бараці вперше за рік пахне м’ясом. Справжнім, жирним, густим наваром, а не гнилою мерзлою капустою.
Жінки їдять мовчки й несамовито жадібно. Вони вилизують свої миски до кришталевого блиску. Ніхто не каже їй дякую, але шепіт про наглядацьку підстилку швидко стихає.
Шлунок голодної людини — це найчесніший суддя. Після відбою двері Катчиної комірчини тихенько скриплять. На порозі з’являється Люта.
Її рана від ведмедя непогано гоїться, але рука все ще висить на перев’язі. За спиною в неї маячить одна зі слухняних шісток. У руках вона тримає якийсь згорток.
«Не спиш, єгерю». Голос Лютої звучить хрипко, але вже без колишньої злості. Катя сидить на вузькому тапчані й ретельно чистить гвинтівку.
Зброю вона має здати за годину, але поки що вона все ще в неї в руках. «Не сплю. Чого треба?»
«Діло є». Люта заходить усередину й важко сідає на дерев’яний ящик. «Баби кажуть, юшка сьогодні знатна була. Твоя робота?»
«Моя». «Добре». Люта киває своїй шістці, і та обережно кладе згорток на стіл.
Там лежить пара теплих в’язаних шкарпеток. Вовняних, добрих, саморобних. У зоні такі речі на вагу чистого золота.
«Візьми. Тобі по лісу шастати, ноги в теплі берегти треба. Це моя плата».
«І це знак». Люта, яка дивиться за бараком, офіційно визнає новий статус Каті. Вона більше не зрадниця, вона — годувальниця.
«Слухай сюди, Катю». Люта переходить на тихий шепіт, нахиляючись ближче. «У зоні стало неспокійно. Днями новий етап прийшов із півдня».
«Там баби відчайдушні, справжні відморожені. Їм наші табірні поняття до одного місця. Головна в них — Криса».
«Баба скажена, навіть із заточкою спить. Вона вже на моє місце відкрито мітить. Але мені-то що?»
Катя методично протирає затвор промасленою ганчіркою. «Я у ваші розбірки не лізу. Ти тепер при добрій посаді, при стволі».
Люта дивиться на гвинтівку дуже жадібним поглядом. «Криса на тебе теж око поклала. Їй твій ствол потрібен, розумієш? Вона втечу готує».
Катя завмирає. «Втечу». Це слово, яке незримо висить у повітрі кожного табору.
Мрія дурнів. Узимку з дрімучого лісу за сотні кілометрів від житла тікати зовсім нікуди. Це вірне самогубство.
«Нехай далі мріє», — сухо відрізає Катя. «Гвинтівку я їй нізащо не дам. А полізуть — без вагань стрілятиму».
«Вони не спитають», — всміхається Люта. «Вони тебе або в лісі підстережуть, або в комірчині вночі придушать».
«Я своїх попередила, тебе чіпати не велено. Але ці відморожені. Будь дуже обережна, снайперко, спи впівока».
Люта йде, лишаючи в повітрі запах дешевого тютюну й гнітючу тривогу. Катя задумливо дивиться на шкарпетки. Подарунок від злодійки — це завжди серйозний борг.
Тепер вона міцно втягнута у війну кланів. Хоче вона того чи ні. Минає ще один місяць.
Грудень накриває суворий табір білим сніговим саваном. Стоять тріскучі морози під сорок. Птахи замерзають просто на льоту.
Івашин наполегливо вимагає дичини. Він готує розкішний новорічний бенкет для начальницької перевірки зі столиці. Катя ходить у ліс щодня.
Вона смертельно втомилася. Обличчя обвітрило до чорноти, руки всі в мозолях. Але вона однаково почувається живою.
Одного разу під час полювання вона забрідає значно далі, ніж зазвичай. Кілометрів за сім від зони, у глухий нехожений розпадок. Там, серед повалених бурею ялин, вона натрапляє на дивні сліди.
Це не звірячі сліди. Це глибока лижня. Саморобні широкі лижі, знизу підбиті шкурою.
Сліди ведуть у бік покинутої хатини лісорубів. Катя — досвідчена розвідниця. Цікавість і професіоналізм беруть гору над обережністю.
Вона крадеться чужим слідом, ідеально зливаючись із місцевістю. Білий маскхалат робить її майже невидимою. Біля старої напіврозваленої хатини вона помічає рух.
Там двоє чоловіків. Не в табірних бушлатах, а в цивільному одязі, хоч і пошарпаному. В одного за плечем висить мисливська рушниця, в другого — ворожий автомат.
Це втікачі. Або матерi бандити з волі. Катя безшумно залягає в замет.
Відстань приблизно двісті метрів. Вітер боковий, доволі слабкий. Вона в оптику бачить, як чоловіки щось ховають під підлогою старої хатини.
Це ящики. Важкі зелені армійські ящики. Там явно зброя, продукти й вибухівка.
Катя чітко розуміє: це не просто тимчасовий схрон браконьєрів. Це укріплена база й серйозна підготовка. Вона тихо, по-пластунськи, відповзає назад, намагаючись не залишити зрадливих слідів.
Серце глухо калатає десь у горлі. Якщо вони її зараз помітять — це вірний кінець. З армійською гвинтівкою проти скорострільного автомата на короткій дистанції шансів надто мало.
Повернувшись у зону, Катя не йде з офіційною доповіддю до Івашина. Щось усередині її зупиняє. Спрацьовує інтуїція.
Якщо вона скаже про бандитів, Івашин здійме гучну тривогу й почне прочісувати ліс. Її, як штатного єгеря, пустять попереду під кулі. А якщо бандити до того ж пов’язані з кимось із продажної охорони?
