«Благаю, пробачте його», — щиро попросила вона тремтячим від сліз голосом. «Він дуже дурний і слабкий, але в глибині душі він зовсім не зла людина». Наталія обережно звільнила свою руку з хватки літньої жінки й нічого їй не відповіла.
Розвідниця зовсім не вміла прощати таких речей і навіть не хотіла вчитися цього милосердя. Але саме в ту драматичну мить вона вперше відчула в грудях щось, дуже схоже на жаль. І цей жаль був спрямований не до Медведєва, а виключно до його матері, яка не заслуговувала на такого підлого сина.
Після цих напружених візитів до родин кривдників минув рівно один тиждень. Цього часу було цілком достатньо, щоб новини про її відвідини дійшли до самих поліцейських. Наталія точно знала, що передана інформація вже посіяла в їхніх чорних душах перші отруйні зерна страху.
Вона чудово розуміла, що зараз вони безпорадно метушаться в паніці, марно намагаючись урятувати свої шлюби, що руйнуються. Жінка живо уявляла їхні нічні розмови на підвищених тонах, взаємні звинувачення, грюкання дверима й розбитий посуд. Однак усе це моральне руйнування було лише прелюдією, першим актом тієї драми, яку вона зрежисувала з безмежним терпінням.
Тепер невідворотно настав час для другого акту відплати: прямішого й суто фізичного. Це буде те саме покарання, про яке вони згадуватимуть щоразу, намагаючись застебнути сорочку неслухняними пальцями. Гострі слова глибоко ранять душу, але є певні рани, яких просто необхідно завдати тілу для повного засвоєння уроку.
Козлова вона вистежила найпершим, що було вельми символічно, зважаючи на його провідну роль у цій злочинній трійці. Жорсткий наказ про його звільнення за грубу дискредитацію органів надійшов через три дні після візиту Наталії до Олени. Дружина подала на розлучення того самого дня й із ганьбою вигнала його з дому, завбачливо записаного на її матір.
Тепер колишній старший офіцер Козлов був змушений винаймати убогу кімнату в найдешевшому гуртожитку на брудній околиці міста. Свої тужливі вечори він проводив у місцевому барі — сумнівному закладі з липкими столами й стійким запахом прокислого алкоголю. Саме в таких місцях зазвичай збираються опущені невдахи, які назавжди втопили свої життєві надії на дні каламутної склянки.
Наталія стежила за ним кілька днів, вивчаючи його новий розпорядок, який був гнітюче передбачуваним. Уранці він прокидався з похмілля, а вдень блукав містом у пошуках роботи, якої ніхто не хотів йому давати. Увечері він зазвичай напивався до нестями й брів додому темними провулками.
Того вечора вона чекала на нього біля виходу із закладу, сховавшись у тіні між двома сміттєвими контейнерами. На годиннику було близько одинадцятої вечора. Жовтневе повітря було холодне й сире, а дрібний дощ перетворював асфальт на чорне дзеркало, що відбивало рідкісні ліхтарі.
Козлов, хитаючись, нарешті вийшов на вулицю. Його колишня військова постава зовсім зникла, поступившись місцем сутулості загнаного собаки. Тремтячими руками він закурив сигарету й, бурмочучи щось нерозбірливе собі під ніс, побрів провулком.
Наталія, мов тінь, ішла за ним, тримаючись на відстані десяти метрів. Її чорний одяг цілком розчинявся в густій темряві. Вона терпляче чекала слушного моменту й місця, де не буде ні зайвих свідків, ні камер спостереження.
Їй потрібно було здійснити свій задум, зовсім не ризикуючи бути поміченою. Провулок між двома покинутими складами виявився для цього ідеальним варіантом. Ліхтар там був розбитий, віконні прорізи наглухо забиті, і навіть пацюки обходили цей похмурий закуток стороною.
Наталія помітно прискорила крок і неголосно гукнула його. Зробила вона це тихо, але дуже виразно. Сергій Вікторович Козлов миттю зупинився й обернувся, напружено примружуючись у темряві.
Його затуманений п’яний розум намагався визначити джерело несподіваного звуку. Він побачив жіночий силует, що наближався з тіні, і щось у ньому здалося йому знайомим. Потім вона вийшла з тіні в слабке сяйво, що падало з вікна сусіднього будинку.
Чоловік відразу впізнав її, його очі розширилися від шоку, а рот розкрився для крику. Однак крикнути він так і не встиг. Наталія подолала відстань між ними в одну мить.
Її міцний кулак урізався в його сонячне сплетіння з такою жахливою силою, що все повітря миттю вилетіло з легень. Він зігнувся навпіл, судомно хапаючи ротом повітря. У цю ж мить її коліно зустрілося з його обличчям.
Удар виявився по-справжньому нищівним. Гіпсова пов’язка на його носі, яку він носив після їхньої останньої зустрічі у відділку, розлетілася на шматки. Під нею з хрустом зламалося те, що ще не встигло остаточно зростися.
Козлов важко впав на мокрий асфальт. Його руки безладно металися між розбитим обличчям і животом, бо він не знав, що саме захищати насамперед. Кров рясно хлинула з носа й губ, швидко змішуючись із дощовою водою та придорожнім брудом.
Він намагався щось сказати або, можливо, навіть благати про пощаду. Однак із його горла тепер виривалися лише нерозбірливі булькаючі звуки й стогони. Наталія нерухомо стояла над ним, дивлячись згори вниз із абсолютно спокійним обличчям.
У її очах не було ні люті, ні задоволення. Там читалася лише холодна зосередженість хірурга, який виконує складну, але необхідну операцію. Вона повільно опустилася навколішки поруч із ним.
Дівчина міцно схопила його праву руку. Це була та сама рука, якою він грубо хапав її за волосся й рвав одяг. «Пам’ятаєш мене, Сергію Вікторовичу?» — запитала вона тихим, але дуже сильним голосом.
Вона тримала його руку в жорсткому больовому захваті. «Пам’ятаєш, що ти нахабно говорив мені тієї ночі?» — продовжувала вона свій допит. «Що я ніхто, що я м’ясо і що ти можеш робити зі мною все, що захочеш?»
Наталія натиснула сильніше, і його зап’ястя знову хруснуло. Це було те саме зап’ястя, яке вона вже травмувала йому у відділку. Козлов закричав пронизливо й тонко, зовсім забувши про своє колишнє вихваляння.
Жінка щільно затиснула йому рот вільною рукою, миттю приглушуючи цей крик. «Тихіше!» — сказала вона майже лагідно. Вона додала, що зовсім не треба турбувати мирно сплячих сусідів.
Вона нарешті відпустила його зламану руку й підвелася. Наталія якийсь час спостерігала, як він корчиться на землі, притискаючи понівечену кінцівку до грудей. Потім вона методично й без зайвого поспіху завдала йому ще кількох точних ударів.
Удари припадали по ребрах, по нирках і по колінах. Кожен із них був професійно розрахований і мав свою конкретну мету. Вона зовсім не збиралася вбивати його просто зараз.
Наталія знала, що мертві вже не страждають, не пам’ятають і нічого не бояться. Вона щиро хотіла, щоб він жив далі. Вона бажала, щоб він щодня свого нікчемного життя пам’ятав події цієї ночі.
Коли вона закінчила екзекуцію, Козлов лежав у калюжі власної крові й блювоти. Його дихання стало дуже хрипким і уривчастим. У нього були зламані кілька ребер, роздроблене зап’ястя, а обличчя перетворилося на криваву маску.
Наталія низько нахилилася до нього й прошепотіла погрозу просто на вухо. Вона попередила, що це був лише самий початок. «Якщо ти або твої дружки спробуєте мені помститися, я повернуся», — констатувала вона.
Вона додала, що наступного разу не виявить такого милосердя. Наталія перелічила, що знає, де живуть їхні батьки, де навчаються діти й працюють колишні дружини. Вона пообіцяла знайти всіх, кого вони люблять, і цілком їх знищити.
«Ти мене добре зрозумів?»
