«Ваш чоловік і його колеги незаконно зупинили мене на нічній трасі й жорстоко побили. Вони прямим текстом погрожували мені зґвалтуванням і десятьма роками тюрми, якщо я не погоджуся на їхні гидкі умови. Вони заявили, що я надто вродлива для тюрми, і що вони можуть усе владнати, якщо я буду слухняною».
«Це були саме їхні слова, а зовсім не мої фантазії», — додала вона. Олена в жаху відсахнулася від яскравого екрана планшета. Її рука судомно метнулася до рота, ніби вона щосили намагалася стримати раптовий блювотний позив.
Її розширені очі миттю наповнилися сльозами, але вона поки що не плакала. Вона перебувала в глибокому шоку, у тому самому стані первинного заперечення. Це почуття охоплює людей, коли їхній безпечний світ раптом руйнується в них на очах.
«Ні, він хороший чоловік», — твердила вона як мантру. «Він не міг вчинити нічого подібного!» Наталія ввічливо дозволила їй договорити, а потім дістала із сумки товсту теку з документами й простягнула їй.
«Тут є абсолютно всі докази», — сказала вона безапеляційним тоном. «Копії листувань із його особистого телефона, які наші технічні фахівці успішно відновили навіть після повного видалення. Там само є чіткі записи з камер спостереження, прямі свідчення свідків і офіційні висновки Спеціальної комісії, яка розглядала мою справу».
«Ваш чоловік і його друзі систематично зупиняли беззахисних жінок на трасі. Вони регулярно вимагали в них великі хабарі або сексуальні послуги. Я була далеко не першою їхньою жертвою».
«Просто я виявилася першою, хто зміг по-справжньому дати їм відсіч», — закінчила офіцерка. Олена взяла важку теку сильно тремтячими руками й повільно почала гортати сторінки. З кожною перегорнутою сторінкою її обличчя ставало дедалі блідішим, а дихання — дедалі уривчастішим.
Там були детально описані не лише матеріали щодо справи самої Наталії, а й безліч інших кричущих випадків. Це були свідчення заляканих жінок, які раніше не наважилися відкрито звернутися до поліції. Однак вони все ж погодилися дати анонімні свідчення службі внутрішньої розвідки.
Деякі з цих історій були дуже схожі на ситуацію Наталії, а інші були ще страшніші. Одна постраждала жінка розповідала, як її жорстоко змусили заплатити п’ятдесят тисяч місцевих кредитів. Це був величезний хабар, щоб уникнути фальшивого арешту за проституцію.
Інша жертва в подробицях описувала, як її силоміць утримували в замкненій машині протягом кількох годин. Кошмар тривав доти, доки вона не зламалася й не погодилася на незаконні вимоги офіцерів. Третя жінка взагалі не змогла продовжити свою розповідь, і аудіозапис її допиту обривався на гірких риданнях.
Усі ці моторошні історії незмінно об’єднувало одне — імена Козлова, Волкова й Медведєва. «Чому ви прийшли саме до мене?» — запитала нарешті зламана Олена. Вона підвела на Наталію очі, сповнені болю й цілковитого нерозуміння.
«Чому ви не пішли до поліції чи прокуратури? Якщо все це справді правда, чому ви розповідаєте мені, а не офіційним органам?» Наталія впевнено витримала її погляд без жодної ознаки співчуття чи жалю.
Ця нещасна жінка не була безпосередньо винна у злочинах свого чоловіка. Але вона була невід’ємною частиною того комфортного й ситого життя, яке він побудував на стражданнях інших людей. Вона дбайливо готувала йому сніданки, ретельно прала його форму й спала з ним в одному теплому ліжку.
І все це довгий час вона зовсім не помічала страшної правди. А можливо, вона просто не хотіла помічати, яким жорстоким монстром він був за межами їхнього затишного дому. «Офіційні канали вже активно працюють», — відповіла Наталія вкрай холодно.
«Ваш чоловік і його вірні спільники будуть із ганьбою звільнені зі служби найближчими днями. Можливо, проти них навіть будуть порушені кримінальні справи, хоча я в цьому не цілком упевнена. Ця корумпована система завжди до останнього захищає своїх людей».
«Але я хотіла, щоб саме ви першою дізналися всю правду. Щоб ви ясно бачили, з ким саме ділите своє ліжко. Я хочу, щоб ви думали про це щоразу, коли він ніжно торкається вас тими самими руками, якими грубо хапав беззахисних жінок».
Олена безсило опустилася на стілець у передпокої, бо ноги більше її не тримали. Тека випала з її ослаблих рук, а важливі сторінки широким віялом розсипалися по підлозі. Вона навіть не зробила спроби їх зібрати, продовжуючи загублено дивитися в порожнечу перед собою.
По її блідих щоках нарешті потекли беззвучні, неймовірно важкі сльози зламаної людини. Це були сльози жінки, чиє звичне життя щойно безповоротно перетворилося на руїни. «Мої діти», — відчайдушно прошепотіла вона, — «що я тепер скажу моїм дітям?»
Наталія нічого їй не відповіла, оскільки вже зробила те, за чим сюди прийшла. Вона зовсім не збиралася залишатися й утішати жінку, яка була заміжня за її жорстоким мучителем. Розвідниця мовчки зібрала розсипані сторінки, залишила теку на столику біля дверей і вийшла з будинку.
За її прямою спиною майже відразу пролунали перші гучні й невтішні ридання. Олена Козлова нарешті дозволила собі цілковито зламатися під тягарем жахливої правди, що звалилася на неї. Наступною в списку відплати була Ірина Волкова, яка жила в невеликому містечку за сорок кілометрів від обласного центру.
Її житло було значно скромніше: стара квартира на третьому поверсі типової панельної п’ятиповерхівки. У похмурому під’їзді давно облупилася фарба, а на сходовому майданчику постійно стояв стійкий запах варених овочів. Ірина працювала звичайною медсестрою в районній лікарні й була вдома, бо в неї випав вихідний.
Жінка відчинила вхідні двері з виразом звичного втомленого байдужжя на обличчі. Цей спокій швидко змінився подивом, а потім глибоким страхом, коли гостя представилася й пояснила мету візиту. Розмова з нею виявилася значно коротшою, ніж попередня важка бесіда з Оленою.
Ірина виявилася жінкою значно практичнішого складу, не схильною марнувати час на заперечення очевидних фактів. Вона уважно подивилася на фотографії, прочитала сухі витяги зі свідчень і мовчки кивнула. Здавалося, вона нарешті отримала офіційне підтвердження того, про що сама вже дуже давно підозрювала.
«Я завжди знала, що він справжня сволота», — тихо й приречено сказала вона. «Просто я до останнього не хотіла вірити, що він опустився настільки низько», — додала дружина поліцейського. Останньою в списку була Ольга Медведєва — не дружина, а мати молодшого з цієї злочинної трійці.
Старенька жила в тихому передмісті, займаючи приватний будинок із великим городом і пташником на задньому дворі. Це була літня жінка з натрудженими робочими руками й по-справжньому добрим обличчям. Вона вислухала Наталію з виразом наростаючого жаху й кілька разів перехрестилася, тихо шепочучи молитви.
Убита горем мати зовсім не захищала свого сина й навіть не намагалася якось виправдати його звірства. Вона просто гірко плакала, хитаючи сивою головою й раз у раз повторюючи, що не так його виховувала. Коли Наталія збиралася йти, старенька раптом схопила її за руку й благально подивилася просто в очі…
