З наркотиками у власному багажнику? Давай, виходь із машини, поїхали.
Вікторія мовчки вийшла. Її руки зовсім не тремтіли. Серце билося рівно й розмірено.
У бойових операціях вона бачила речі куди страшніші. Але зараз, стоячи на узбіччі між двома перевертнями в погонах із липовим обвинуваченням, вона раптом дещо зрозуміла. Ось він, той самий тваринний страх, який відчувають звичайні громадяни.
Ті, у кого в кишені немає посвідчення елітного спецназу. Ті, хто абсолютно беззахисний перед системою. Вона мовчки й упевнено пішла до патрульної машини.
Повідомлення благополучно пішло командирові. Вона все-таки встигла. Тепер їй треба просто протриматися.
Дівчина вирішила подивитися, як працює ця гнила схема зсередини. Треба було запам’ятати обличчя кожного учасника. Гребешков відчинив задні дверцята й владно кивнув.
— Сідай. І мовчи. У відділку про все поговоримо.
Вікторія слухняно сіла всередину. Дверцята зачинилися з важким металевим брязкотом. Крізь ґрати вона бачила, як Ігор і Гребешков багатозначно переглянулися й усміхнулися.
Патрульний автомобіль їхав порожньою нічною трасою. Вікторія сиділа на задньому сидінні й спокійно дивилася у вікно. Ліхтарі миготіли один за одним, відкидаючи жовті холодні відблиски на скло.
Вона зовсім не панікувала. Паніка — це неприпустима розкіш, яку не можуть собі дозволити люди її небезпечної професії. Попереду Гребешков та Ігор про щось розмовляли впівголоса.
Вони наївно думали, що затримана їх не чує. Але вона чітко вловлювала кожне сказане слово. — Хороша тачка в неї, — тихо зауважив Ігор.
— Значить, гроші точно є? — Ага, — задоволено кивнув Гребешков. — Одягнена цілком пристойно.
— Явно не з бідних. Потягне тисяч на двісті, думаю. — А якщо раптом не захоче платити?
— Захоче. Абсолютно всі хочуть. Нікому зайві проблеми із законом не потрібні.
Вікторія уважно слухала й запам’ятовувала деталі. Двісті тисяч. Це цілком стандартна сума для таких справ.
Це був не просто разовий хабар на дорозі. Це була відпрацьована до дрібниць конвеєрна схема вимагання. Скільки людей пройшло через їхні пітні руки за місяць?
Десять? Може, всі двадцять? Або значно більше?
Вона згадала обличчя нещасних жінок зі своїх рейдів по злачних притонах. Це були зламані, до смерті налякані люди. Багато хто з них опинявся на самому дні саме після подібних фальшивих обвинувачень.
Хтось із них не зміг заплатити й отримав реальний тюремний строк. А ці двоє й далі спокійно їздять трасою й шукають нових жертв. — Слухай, — несподівано обернувся Ігор до металевої решітки.
— Ти чого така мовчазна? Зазвичай усі одразу плакати починають, вибачатися, золоті гори обіцяти. Вікторія подивилася на нього важким, холодним поглядом.
— Я просто чекаю, коли ви остаточно дограєтеся. Гребешков за кермом голосно зареготав. — Ого, який бойовий характер!
— Нічого страшного, у відділку Олег Вікторович швидко тебе втихомирить. Він таких гордих розумниць за п’ять хвилин ламає. Вікторія подумки відзначила ім’я начальника.
Отже, у місцевому відділенні є головний. Той самий чоловік, який керує всією цією злочинною схемою. — Хто такий цей ваш Олег Вікторович? — спитала вона рівним тоном.
— Дізнаєшся, — нахабно всміхнувся Ігор. — Він у нас старший лейтенант. Мужик дуже серйозний.
— Коли він із тобою особисто поговорить, ти одразу захочеш заплатити й забути цю ніч як страшний сон. Вікторія мовчки кивнула. Старший лейтенант на ім’я Олег.
Прізвища патрульні поки що не назвали, але у відділку вона його обов’язково дізнається. Машина звернула з освітленої траси й поїхала вузькими вуличками. Будинки навколо стояли темні, їхні вікна здавалися зовсім сліпими.
На вулицях не було жодної живої душі. Лише рідкісні ліхтарі тьмяно освітлювали розбитий асфальт і брудні калюжі. За десять хвилин вони під’їхали до похмурої будівлі районного відділення поліції.
Сіра фарба на двоповерховому фасаді сильно облупилася. На даху теліпався млявий і дуже брудний прапор. — Приїхали, — буденно сказав Гребешков, глушачи мотор.
Ігор вийшов із салону й розчинив задні дверцята. Вікторія впевнено ступила на мокрий асфальт. Повітря тут було важке, неприємно сире.
Навколо пахло гнилим сміттям і чимось огидно кислим. Дівчина уважно озирнулася довкола. Вхід був лише один, а вікна першого поверху захищали масивні ґрати.
Камери відеоспостереження висіли старі, половина з них, мабуть, давно не працює. — Ходімо, — грубо штовхнув її в спину Ігор. Вікторія слухняно ступила до головного входу.
Гребешков ішов попереду, а Ігор контролював її ззаду. Вони зайшли в темну будівлю. У довгому коридорі горіла лише одна лампочка.
Усі інші джерела світла, вочевидь, давно перегоріли. У приміщенні стійко пахло затхлістю й дешевим сигаретним димом. На стінах криво висіли старі плакати про важливість дотримання закону й боротьби з наркотиками.
Яка цинічна іронія! У черговій частині за столом сидів молодий сержант, ліниво гортаючи стрічку в телефоні. Побачивши тих, хто увійшов, він навіть голови не підвів.
— Ще одну привели?
