Оля похитала головою.
— Він мені нічого про неї не казав. Ніколи.
Сергій Петрович кивнув.
— Це ще більше вкладається в картину. Якщо Андрій готував собі сховок на крайній випадок, йому потрібна була людина, ніяк не пов’язана з його звичним життям. Ніхто з колег, ніхто зі знайомих не зміг би вирахувати цей зв’язок. Вочевидь, ваш чоловік вибрав цю людину дуже свідомо. І, як я розумію, у чомусь їй допоміг. Просто так старенькі не пускають чужих до себе на постій.
— Андрій завжди допомагав, — тихо сказала Оля. — Комусь грошима, комусь порадою. Я знаю, що минулої осені він їздив у той район кілька разів. Казав, що по роботі. Я не питала.
— От і склалося, — підсумував Сергій Петрович.
О сьомій годині Машенька прокинулася. Оля сиділа з нею на ліжку, цілувала теплу сонну маківку й казала, як завжди:
— Доброго ранку, моє сонечко.
— Мам, а тато все ще у відрядженні? — одразу спитала Маша.
— Усе ще, рідна.
— А ти сьогодні теж на роботу?
— Сьогодні я в іншій справі. Тебе баба Зіна сьогодні забере. Вона тебе зустріне й нагодує смачним обідом. Що ти хочеш?
— Котлетки, — зраділа Маша.
— Значить, котлетки.
Оля заплела доньці косичку, допомогла вдягтися й відвезла до дитячого садка. Дорогою Машенька щебетала про подружок і про те, що в Леночки нові чобітки з квіточками. Оля слухала й намагалася усміхатися. Усередині в неї все стяглося у тугий вузол. Але тепер це був не вузол страху, як учора. Це був вузол рішучості. Вона передала Машеньку Раїсі Іллівні, поговорила з вихователькою спокійно, без зайвих слів.
— У нас сьогодні складний день. Я попросила маму забрати доньку. Будь ласка, віддавайте її тільки мамі або мені.
Та кивнула. Вона знала Олю багато років, знала, що та ніколи зайвого не попросить. І нічого більше не питала.
О пів на восьму Сергій Петрович, Катя й Оля виїхали з міста тим самим непримітним позашляховиком. У багажнику лежали лопата, пара теплих курток, термос із кавою і невеликий запас харчів. На колінах у Сергія Петровича лежала тека з документами. Їхали вони без видимого поспіху, із середньою швидкістю, не привертаючи уваги.
Дорогою Оля дивилася у вікно. Повз пролітали переліски, поля, маленькі селища. Природа була байдужа до людських тривог. І від цієї байдужості чомусь ставало трохи легше. Обласний центр вони об’їхали стороною. Сергій Петрович звернув на путівець за два кілометри до міста. Далі — звивиста лісова дорога, якою машина йшла зі швидкістю пішохода.
За двадцять хвилин вони виїхали до невеличкого села на десяток будинків. Тихого, ніби порожнього. Із димарів ішов дим, на вуличках не було нікого.
— Ось, — кивнув Сергій Петрович, — третій будинок праворуч.
Будинок стояв біля самого узлісся. Старий, дерев’яний, із різьбленим ґанком і білими фіранками на вікнах. Над дахом низько звисали горобинові гілки, важкі від червоних грон. Біля хвіртки лежав, ліниво підвівши голову, рудий пес. Сергій Петрович спершу не квапився виходити з машини. Кілька хвилин він просто сидів, оглядаючи вулицю, вікна сусідніх будинків, уважно вивчаючи все, що міг уловити погляд.
— Чисто, — нарешті сказав він. — Ідемо. Тільки спокійно. Не метушимося.
Оля вийшла першою і пішла до хвіртки. Пес підвівся, подивився на неї уважно й раптом зовсім несподівано завиляв хвостом. Наче впізнав. Оля здивувалася. Вона ніколи не бачила цього пса. Але потім подумала: тварини іноді чують людину за запахом близького. Може, на її речах лишився запах Андрія, якого пес знав.
Вони зайшли на подвір’я. Із хати, почувши, що хвіртка рипнула, вийшла маленька літня жінка в хустці. Худенька, з дуже прямою спиною, з швидкими уважними очима. Побачивши Сергія Петровича, вона усміхнулася. Усмішка була коротка, але справжня.
— Сергійчику, нарешті ти! — промовила вона. — Зачекалася я.
— Капітоліно Феоктистівно, здрастуйте, рідна! — Сергій Петрович обійняв стареньку з якоюсь особливою шанобливістю. — Це Ольга, дружина нашого Андрія. І її подруга Катя.
Капітоліна Феоктистівна подивилася на Олю довгим, уважним поглядом. І Оля раптом відчула, як у неї всередині потепліло. У цієї бабусі були очі, в яких відбивалося щось дуже добре і дуже сильне водночас. Очі людини, яка багато прожила й нікого ні в чому не винуватить.
— Ох! — сказала Капітоліна Феоктистівна. — Схожа. Дуже схожа на ту, яку він мені описував. Заходьте, заходьте всі. Чай уже заварений.
Оля переступила поріг і ледь не задихнулася. У хаті пахло Андрієм. Тим самим запахом кави, паперу, трохи чоловічого одеколону. І ще чимось зовсім особливим, домашнім. Пирогами, медом, пічним димком.
— Він тут був? Часто? — спитала Оля, і її голос затремтів.
Капітоліна Феоктистівна повернулася до неї, лагідно взяла її за руки.
— Був, моя хороша. І недавно теж був. Дні зо три як поїхав. Обіцяв повернутися за добу. Та от не повернувся.
Вони сіли за стіл. Старенька налила всім чаю у великі порцелянові горнятка, поставила на стіл таріль із випічкою і почала розповідати. Спокійно, по порядку, нічого не оминаючи. Півтора року тому Капітоліна Феоктистівна поверталася з районного центру, куди їздила у справах. Оформлювала якісь папери, пов’язані з її скромною пенсією. І на автобусній зупинці в неї вкрали сумочку. У сумочці були всі документи, ключі від дому, всі готівкові гроші — її місячний залишок. Вона стояла на зупинці й плакала. Беззвучно, як можуть плакати тільки дуже самотні літні люди. Без жодної надії на допомогу.
І тут до неї підійшов молодий чоловік. Високий, у чистому сірому пальті, з добрими очима. Він дізнався, що сталося, і спершу просто посадив її у свою машину, повіз до відділку поліції, допоміг написати заяву. Потім відвіз додому й виявив, що без ключів потрапити до хати вона не може, замки треба терміново міняти. Андрій з’їздив до міста, привіз слюсаря, оплатив усе сам. А потім, уперше в її житті, якийсь зовсім чужий чоловік просто сів поруч із нею на лавці й спитав:
— Капітоліно Феоктистівно, ви зараз як? Голова не паморочиться? Чаю хочете?
