Тиша. Довга, оглушлива тиша, в якій Оля чула тільки власне серце. Воно билося так часто, що здавалося, ось-ось розірветься. Катя обійняла її ззаду за плечі, Корнєєв і Рябов обидва вже стояли, спираючись на дверцята машини, і дивилися в бік будиночка. Між ними й будиночком — ліс, сосни, стежка.
— Об’єкт під контролем. — Раптом прорізався голос у рації. — Одного затримано. Другий — спроба опору. Знешкоджений. Ми всередині. Ідемо вниз.
Хвилина.
— Стан фігуранта? — різко спитав Корнєєв.
— Поки в підвалі не були. Заходимо.
Оля стиснула руку Каті так, що в тієї побіліли пальці.
— Об’єкт знайдено. — Голос у рації став тихіший, обережніший. — Воронцов Андрій Михайлович. Живий. Поранений. Стан складний, але стабільний. Терміново потрібна швидка. Передаю координати.
Оля розридалася. Голосно, без оглядки, як уже понад добу не дозволяла собі. Катя плакала поруч і гладила її по волоссю. Сергій Петрович, зазвичай незворушний, відвернувся до вікна. І Оля краєм ока побачила, що й він змахнув щось з очей. Корнєєв, не гаючи ні хвилини, викликав швидку. Дві машини, реанімобіль і звичайну, про всяк випадок.
За п’ятнадцять хвилин вони під’їхали до будиночка. Оля вискочила з машини ще до того, як та повністю зупинилася. Її ніхто не стримував. Корнєєв тільки наказав старшому пропустити. Вона вбігла в дім. У підвалі було сиро, пахло пліснявою і ще чимось, кислим, застояним, страшним. Вузькими сходами вона спустилася вниз і побачила його. Андрій сидів на підлозі, привалившись спиною до холодної стіни. Один із медиків уже накладав йому пов’язку на голову. Над бровою в нього була глибока рана, мабуть, від удару. На щоках, на вилицях — синці. Губи потріскалися. Руки були зв’язані за спиною, і медики щойно розрізали мотузки. Він був дуже блідий, дуже худий, ніби за ці дві доби минуло кілька тижнів. Одяг брудний. Але очі — ті самі. Ті самі очі, в які вона дивилася вісім років щовечора.
— Олюшко, — тихо сказав він, побачивши її.
Вона опустилася перед ним навколішки, обхопила його обличчя долонями, цілувала розбиті губи, лоб, щоки. Знову губи. Не могла зупинитися. Сльози капали йому на обличчя, і він теж плакав. Тихо, без схлипів, як можуть плакати сильні чоловіки, у яких була дуже важка година.
— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів він. — Я дуже цього чекав.
Медик м’яко поклав Олі руку на плече:
— Ольго Сергіївно, нам треба його піднімати нагору, терміново. Стан не критичний, але з травмою голови й зневодненням тягнути не можна. Вам у лікарню з нами?
— З вами, — твердо сказала Оля.
Андрія вивели нагору, обережно, на ношах. Його поклали в реанімобіль. Оля сіла поруч. Вона тримала його за руку всю дорогу до лікарні, і ця рука, така знайома, така рідна, така холодна зараз, поступово ставала дедалі теплішою. Андрій заплющив очі, але не відпускав її долоні. У лікарні його відразу забрали в реанімацію. На обстеження, на крапельниці, на рентген. Оля сиділа в коридорі й чекала.
За дві години до неї вийшов лікар. Чоловік років п’ятдесяти, зі втомленим, добрим обличчям.
— Ольго Сергіївно, серйозних ушкоджень немає. Сильне зневоднення, забій м’яких тканин голови, садна, забої ребер, без переломів. Психологічно, звісно, шок, але він сильний, тримається. Зараз він спить. Ми дали йому крапельницю з фізрозчином і легке заспокійливе. До ранку будете з ним розмовляти. Ідіть додому, відпочиньте. Тут чергує охорона, я обіцяю: до нього ніхто не підійде без вашого відома.
— Дякую, — Оля ледве вимовила це слово.
Катя, яка чекала її весь цей час у коридорі, обійняла її.
— Ходімо, рідна, Машенька тебе чекає.
Удома Машенька не спала, хоч була вже пізня година. Сиділа з бабусею на кухні й складала з паперу квіти. Олина мама вчила її цього в дитинстві й тепер учила онуку. Побачивши маму, Машенька зіскочила зі стільця й побігла до неї.
— Мам, а де тато?
Оля присіла перед донькою, обійняла її.
— Тато в лікарні, сонечко. Йому треба трохи відпочити й підлікуватися. Завтра ти зможеш його побачити.
— А він скоро додому?
— Скоро, рідна, дуже скоро.
Машенька замислилася, підвела серйозні очі.
— Мам, а в нього з тіткою Цифрою все добре вийшло?
Оля вперше за довгий час засміялася, крізь сльози, тихо:
— У нього все вийшло, моя хороша. Він усе зробив як треба.
Цієї ночі Оля спала вперше за дві доби нормально, глибоко й спокійно. Машенька згорнулася клубочком поруч, і Оля відчувала її тепле дихання в себе на щоці.
Уранці вона поїхала до лікарні сама. Андрій уже сидів на ліжку, виглядав трохи краще, хоча синці й забої нікуди не поділися. Коли вона увійшла до палати, він усміхнувся. Тією самою усмішкою, яку вона пам’ятала з часів їхнього знайомства. Вона просто сіла до нього, обійняла, і вони довго-довго мовчали. Потім він почав розповідати, тихо, по порядку, не поспішаючи. Вона ставила тільки короткі запитання. Найголовніше — як його взяли.
Уранці, позавчора, він ішов до Сергія Петровича з черговою партією матеріалу. На вулиці, біля самого під’їзду детектива, до нього під’їхав чорний мікроавтобус. Двоє вийшли. Один одразу вдарив його по голові. Він устиг тільки крикнути: «Сергію!». Але Сергія Петровича в той момент удома не було. Він був на зустрічі з Рябовим в іншому кінці міста. Андрія запхали в мікроавтобус, відвезли в Кедрове, два дні тримали в підвалі. Спочатку просто залякували, потім били.
Потім перевезли в Соснівку. Вимагали, щоб він розповів, кому передав матеріал і що саме передав. Він мовчав. Потім вигадав історію про банківську комірку. Вони повірили. Але вирішили перестрахуватися, перевезти його в інше місце, на випадок, якщо адреса засвітиться. Перевезли в Соснівку. Уранці наступного дня один із охоронців, наймолодший, мабуть, недосвідчений, залишив телефон у кишені куртки, що висіла на стільці. Андрій дотягнувся, витяг телефон, набрав її номер. Устиг. Потім телефон у нього відібрали, вдарили ще раз. Бити перестали тільки тоді, коли зрозуміли, що в них є імена й адреси в банку. Почали чекати вказівок від Брагіна. А вночі надійшов наказ перевозити ще раз.
— А хто давав накази? — спитала Оля.
Андрій усміхнувся:
— Едик. Сам Брагін. Я чув, як він по гучному зв’язку говорив. Він не знав, що я чую. Думав, там, у підвалі, мене не дістати. А я чув. І запам’ятав його слова. І ще слова інших людей, які йому відповідали.
— Яких інших? — спитала Оля.
— Тих, у кого позивний перший і другий. Це його куратори. З управління і з прокуратури. Ті самі. Вони між собою все це обговорювали. Що робити зі мною? Що робити з тобою? Що робити з Павлом?
— А Павло… — Оля схопила його за руку. — Що з Павлом?
