— Ти помилявся.
— Тепер знаю.
— Найкращий лікар — любов.
Карім усміхнувся.
— Згоден, докторко.
— Ти все ще називаєш мене докторкою?
— Іноді. Щоб пам’ятати, хто врятував мені життя.
— Ти сам його врятував.
— Ні. Я просто одного разу не вигнав тебе.
Вона розсміялася, а він обійняв її міцніше.
Клініка поступово стала відомою. Туди приходили люди з різними хворобами й різними страхами. Одні потребували операцій, інші — ліків, треті — розмови, яку ніхто не хотів із ними вести. Олеся стежила, щоб у білих залах не було холодної розкоші. Карім стежив, щоб ніхто не почувався зайвим.
На стіні в холі висіла фотографія з весілля: він у світлому, вона в сукні кольору слонової кістки, за ними захід сонця й вода. Під фотографією був короткий напис: «Після болю теж буває світло».
Іноді Олеся виходила в той самий сад, де вперше побачила Каріма біля фонтана. Тепер це місце її не лякало. Жасмин розростався, вода тихо дзвеніла в чашах, доріжками ходили діти з благодійного відділення клініки. Вона заплющувала очі й думала, що все сталося недарма: борги, страх, нічний переліт, мармурові коридори, крики за стіною, перша суперечка, перша усмішка, лист в аеропорту.
Карім підходив ззаду й обіймав її за плечі.
— Знаєш, що я зрозумів? — питав він.
— Що?
— Хвороба почала відступати не тоді, коли я почав приймати ліки. А тоді, коли ти відмовилася піти.
Олеся всміхалася.
— Отже, мені доведеться залишатися поруч, щоб вона не передумала.
На обрії піднімалося сонце. Його світло лягало на білі стіни клініки й на доріжки саду. Їхні тіні з’єднувалися на камені, як дві лінії, що довго йшли окремо — крізь біль, гордість, страх і втрату, — аж поки нарешті не зустрілися.
Вітер проходив по деревах спокійно, без колишнього тривожного шепоту. І в цьому спокої було все, заради чого колись варто було відчинити двері до чужого палацу й не злякатися людини, яка сама давно боялася власної душі.
