Відкрию потім.
Коли все закінчиться.
Уранці я прокинувся до світанку. У домі Сергія було тихо, тільки старі труби ледь чутно потріскували від холоду. Я випив обпікаючого чаю, перевірив машину, склав усе необхідне й поклав фотографію матері у внутрішню кишеню. Там же лишався її лист — усе ще закритий, усе ще важкий, ніби всередині лежали не слова, а камінь.
Дорога до міста була порожня. Я вів машину спокійно, без поспіху. У голові не було ні люті, ні страху. Лише холодна ясність людини, яка вже зробила вибір і більше не витрачає сили на сумніви.
Першим мав стати Роман.
Не тому, що він був єдиним винним. Провина в них була спільна, просто його звички виявилися найочевиднішими. Він і далі жив так, ніби весь світ зобов’язаний підлаштовуватися під його примхи. Щотижня він проводив вечір у дорогому закритому закладі, а ближче до ночі виходив через чорний хід, щоб не потрапляти на очі зайвим людям.
Я спостерігав за ним кілька днів. Його життя було розписане не дисципліною, а пороками, але від того ставало ще передбачуванішим. Він повторював одні й ті самі дії, ходив одними й тими самими маршрутами, обирав одні й ті самі місця. Такі люди думають, що їм нічого боятися, і саме тому першими втрачають обережність.
Тієї ночі він вийшов далеко за північ. Хитався, лаявся в телефон, раз у раз чіплявся рукою за стіну. Дороге пальто було розстебнуте, шарф волочився брудним снігом. Від колишньої самовпевненості лишилася тільки звичка говорити зі світом наказовим тоном.
Я з’явився поруч тоді, коли він уже майже не розрізняв, що відбувається довкола.
Усе закінчилося швидко й тихо.
За кілька хвилин він лежав у кузові машини, зв’язаний і позбавлений можливості кричати. Я відвіз його в покинутий будинок за містом, про який мені розповів Сергій. Там давно ніхто не жив. Дошки на підлозі рипіли, вікна були закриті віконницями, у кутках пахло сирістю й мишами.
Я залишив Романа там, переконався, що він живий, і замкнув двері.
Наступним був Артем.
Із ним потрібна була куди більша обережність. Роман був розм’яклим спадкоємцем, який звик ховатися за чужими грошима. Артем же був іншим: важкий, сильний, зібраний, небезпечний. Свого часу саме він знайшов мене й переконав прийняти угоду. Не вмовляв — підштовхував, тиснув, викладав переді мною погрози й вигоди так холоднокровно, ніби складав кошторис.
Я добре розумів: дай йому хоч секунду на реакцію — і все може зірватися.
Тому цієї секунди в нього не було.
Я дочекався його на підземній стоянці спортивного комплексу. Камери там давно не працювали, а охорона ставилася до своїх обов’язків так само байдуже, як більшість людей ставиться до чужої біди. Артем вийшов після тренування, розслаблений, із сумкою через плече, занурений у телефон.
Він навіть не зрозумів, що сталося…
