Рятувальники під час планового обльоту помітили на далекій галявині дивну картину. Туди відправили слідчу групу. Знайшли останки, дерева, кріплення і три таблички. Весняні дощі розмочили картон, але написи збереглися.
Ім’я загиблого викладача. Ім’я моєї матері. Ім’я Лариси.
Слідчий, як потім писали, сказав журналістам, що за роки служби бачив багато чого, але ці три мокрі аркуші на деревах запам’ятає назавжди. У них не було хаосу божевільного. Була холодна логіка людини, яка точно знала, по що прийшла.
Я вичекав три дні.
Не зі страху і не через сумніви. Мені треба було завершити земні справи.
Я поїхав на кладовище. Розчистив мамину ділянку, прибрав бур’ян, пофарбував старий хрест. Сергій уже замовив гранітний пам’ятник за моїм ескізом. На плиті мали висікти: «Мамо, прости, що прийшов надто пізно».
Я довго стояв біля могили. Не говорив уголос. Усі слова звучали всередині.
Я розповів їй, що кохаю. Що винен. Що Лариса жива і в безпеці. Що люди, які кинули її вмирати без допомоги, більше нікому не завдадуть шкоди.
Потім був вечір у Сергія. Останній.
Ми знову пили чай. Він розумів, що вранці я піду й уже не повернуся. Не відмовляв. Не просив сховатися. Сергій знав: людина, яка зробила те, що вважала справедливим, а потім почала ховатися по кутках, зрадила б саму себе.
Перед сном я попросив його лише про одне:
— Не кидай Ларису. Навідуй її. Допоможи, поки вона не стане на ноги.
— Зроблю, — сказав він.
І я повірив. Бо Сергій ніколи не розкидався словами.
Уранці я вдягнув чисту білу сорочку — єдину пристойну річ, яка в мене була. Склав у стару сумку білизну, воду, мамину фотографію й лист. Той самий лист, який усе ще не був відкритий.
Потім пішов до відділку поліції.
Саме там сім із половиною років тому я підписав зізнання у злочині, якого не скоював.
Черговий підвів на мене втомлені очі. Молодий, зовсім хлопчисько, у м’ятій формі.
— Мені потрібен слідчий у справі про трьох знайдених у лісі, — сказав я.
— Ви свідок?
Я поклав долоні на стійку.
— Ні. Це зробив я.
Слідчий виявився чоловіком років тридцяти з темними колами під очима. Видно було, що ця справа вже кілька ночей не дає йому спати. Він провів мене до кабінету, увімкнув запис, посунув протокол.
І я розповів усе…
