— Сідай, Дарино, — сказав він майже лагідно.
Від цього лагідного тону в неї по спині пробіг холод.
Вона сіла на край стільця.
Віктор Андрійович сперся на стіл і зітхнув, ніби говорив не про смерть людини, а про неприємну адміністративну помилку.
— Ситуація важка. Пацієнта шкода. Але його вже не повернути. А нам із тобою треба жити далі.
Він посунув до неї аркуш.
— Я виклав усе як було. З невеликими уточненнями, щоб комісія розуміла картину. Тобі треба підписати.
Дарина подивилася на папір.
Спершу літери просто пливли. Потім зміст почав проступати шматками.
Медична сестра Орлова помилково подала препарат. Порушила порядок. Діяла недбало. Не виконала вказівку лікаря.
— Це неправда, — сказала вона.
Голос був тихий, але ясний.
Віктор Андрійович підняв брови.
— Що?
— Я не буду це підписувати. Я нічого не переплутала.
Він довго дивився на неї. Потім встав, обійшов стіл і зупинився за її спиною. Важка долоня лягла їй на плече.
Спершу майже м’яко. Потім пальці стиснулися так, що стало боляче.
— Послухай мене уважно, дівчинко, — промовив він низько. — Якщо написати, що помилка моя, лікарню розірвуть. Перевірки, скандали, звільнення. Мене знімуть. Відділення розвалять.
Дарина мовчала.
— А я ж твою матір знаю, — додав він.
Вона здригнулася.
— У неї зараз нова посада. Велика відповідальність. Їй скандали не потрібні. Особливо сімейні. Особливо такі брудні.
Згадка про матір спрацювала як удар у живіт.
Віктор Андрійович відчув це й повів далі вже впевненіше:
— Підпишеш — отримаєш догану. Підеш тихо. За кілька місяців я допоможу тобі влаштуватися в приватну клініку. Усе забудеться.
Він нахилився ближче.
— А якщо впиратимешся, я тебе знищу. Не роботу втратиш — це дрібниці. Ти сядеш. Я знайду свідків. Скажуть, що ти прийшла на зміну в дивному стані. Що плутала препарати. Що крала ліки. У мене є люди всюди — у перевірках, у суді, у слідстві. Тебе перемелють, Дарино. І матір за собою потягнеш.
Вона сиділа нерухомо.
Страх був таким сильним, що думки зникли. Залишилося тільки одне: мати. Її посада. Її репутація. Можливість, що через Дарину вдарять і по ній.
Віктор Андрійович поклав ручку поруч із протоколом.
— Підпиши.
Дарина дивилася на ручку, як на ніж.
Пальці не слухалися. Вона взяла її тремтячою рукою. Папір лежав перед нею білою плямою.
Скрип пера по аркушу пролунав у тиші кабінету як звук дверей, що зачиняються, за якими більше немає виходу.
— Приїхали, дівчино, — сказав водій.
Дарина здригнулася.
Таксі зупинилося біля будівлі суду.
Сіра масивна споруда височіла за мокрими сходами. Важкі двері, темні вікна, облуплені місця на стінах. У цій будівлі не було нічого урочистого. Вона здавалася холодною, байдужою й сирою, як кам’яна коробка для чужих вироків.
Дарина розплатилася. Монети й купюри плуталися в пальцях, вона мало не впустила гаманець. Водій нетерпляче постукував пальцями по керму, але нічого не сказав.
Вона вийшла з машини.
Дрібний дощ одразу ліг на обличчя холодною сіткою. Повітря обпекло легені, але не принесло полегшення.
Дарина підвела голову й подивилася на двері суду.
Десь там уже чекали Віктор Андрійович, його адвокат, переписані протоколи, брехливі свідки й суддя, який, можливо, вже вирішив, що перед ним звичайна справа про недбалість молодої медсестри.
Вона стиснула пальці в кулак. Поріз під пластиром озвався тупим болем.
Дарина зробила перший крок до входу.
А потім другий.
І пішла туди, де мала або остаточно зламатися, або вперше за два місяці сказати правду вголос.
Дарина піднімалася мокрими сходами повільно, ніби кожна з них була вищою за звичайну. Під підошвами ковзала вода, пальці на руці нили під пластиром, а серце билося так гучно, що вона майже не чула шуму вулиці.
Біля входу стояли кілька людей. Хтось курив, хтось говорив телефоном, хтось сміявся з чогось свого. Їхня буденність здавалася Дарині майже образливою. Для них це був звичайний ранок. Для неї — межа, за якою могло скінчитися все колишнє життя.
Вона штовхнула важкі двері й увійшла всередину.
У холі пахло сирим одягом, пилом і старим каменем. Біля рамки металошукача нудився охоронець. Він навіть не підвів голови одразу, тільки ліниво махнув рукою.
— Речі на піддон.
Дарина дістала телефон, ключі, документи. Пальці слухалися погано, ключі дзенькнули об металеву поверхню так різко, що вона здригнулася. Охоронець подивився на неї з байдужою цікавістю, ніби таких переляканих облич бачив щоранку десятками.
Рамка пискнула. Дарина застигла.
— Спокійно, — буркнув він. — Ремінь є?
Вона заперечно похитала головою, потім згадала про металеву заколку у волоссі, зняла її й поклала поруч із телефоном. Волосся одразу розсипалося по плечах.
З другої спроби рамка промовчала.
Дарина зібрала речі й пішла довгим коридором. Під ногами глухо віддавав лінолеум, стіни були пофарбовані в тьмяний колір, на лавках сиділи люди з папками, пакетами, втомленими обличчями. Хтось сперечався пошепки, хтось плакав, хтось бездумно дивився в одну точку.
Тут усі чогось чекали.
Рішення. Вироку. Розлучення. Боргу. Справедливості.
І майже ніхто не вірив, що отримає саме те, по що прийшов.
Зала номер сім була в кінці коридору. Біля дверей Дарина побачила Кирила.
Він стояв біля стіни, притискаючи до грудей папку, і нервово перебираючи документи. Один аркуш вислизнув і впав на підлогу. Кирило нахилився по нього так різко, що мало не впустив решту. Підвівши голову, він помітив Дарину й спробував усміхнутися.
— Ти прийшла. Добре.
— А могла не прийти? — тихо спитала вона.
Кирило знітився.
— Я не це мав на увазі. Як ти?
