За кілька хвилин напад розпачу змінився дивним, холодним заціпенінням. Марія Василівна дістала з кишені старенький кнопковий телефон. Пальці погано слухалися від холоду. Вона відкрила телефонну книгу і знайшла номер, який зберегла кілька місяців тому, коли її син лежав у реанімації після першого поранення. Тоді до нього приїздив його командир, високий, суворий чоловік із посивілими скронями. Ідучи, він сунув їй у руку папірець із цифрами й сказав: «Якщо державна машина дасть збій — телефонуйте. Ми своїх не кидаємо».
Вона натиснула кнопку виклику. Гудки йшли довго. Нарешті в слухавці пролунав хрипкий, утомлений чоловічий голос, супроводжуваний віддаленим гулом моторів:
— Слухаю.
— Максиме Миколайовичу… — голос Марії Василівни зірвався на шепіт. — Це мама Вані Кравця. Пробачте, що турбую…
— Маріє Василівно? — голос командира миттєво змінився, став напруженим і зібраним. — Що з Іваном? Погіршення?
— Ні… тобто так. Лікарі сказали, потрібна термінова терапія, потрібне переведення до спінального центру до завтрашнього вечора. Я пішла в департамент МОЗ, до Савчука… по квоту з резерву.
Вона запнулася, не в силі стримати схлип.
— І що Савчук? — у голосі на тому кінці дроту почувся глухий, загрозливий рокіт.
— Він вигнав мене з охороною. Сказав, що квот немає, нехай лежить у загальній черзі. І… і сказав, що він Ваню туди не посилав…
На лінії повисла важка, густа тиша. Було чути лише, як монотонно барабанить дощ по даху зупинки, під якою, судячи зі звуків, стояв Максим Миколайович. Коли він нарешті заговорив, від його тону в Марії Василівни по спині побігли мурашки. Це був голос людини, яка ухвалює остаточне рішення.
— Ви зараз їдете до сина в госпіталь, Маріє Василівно. Сидите з ним і ні про що не думаєте.
— Але як же квота… час спливає…
