— Ну все, домовилися, Ігорю Миколайовичу, — Савчук по-свійськи поплескав гостя по плечу. — Тендер закриємо наступного тижня, папери я підпишу. Вітання дружині!
Провівши гостя поглядом, чиновник нарешті повернув голову до приймальні. Його погляд ковзнув по зіщуленій постаті Марії Василівни, по її потертому осінньому пальту і стоптаних черевиках. У його очах не промайнуло ні впізнавання, ні співчуття — лише холодна, оцінювальна порожнеча.
— Це до мене? — кинув він секретарці, поправляючи манжети.
— Так, Олександре Сергійовичу. Кравець. Щодо квоти на ВТМД.
— Заходьте. Тільки швидко, у мене за п’ятнадцять хвилин обід, — він розвернувся і зник у глибині кабінету.
Марія Василівна на негнучких ногах переступила поріг. Контраст між похмурою приймальнею і кабінетом начальника був разючим. Тут пахло дорогою шкірою, полірованим червоним деревом і доброю кавою. На підлозі лежав м’який ворсистий килим, що глушив кроки. Працювала кліматична система, підтримуючи ідеальну температуру. Савчук уже сидів у своєму величезному кріслі, відкинувшись на спинку, і щось швидко друкував у телефоні, навіть не запропонувавши відвідувачці сісти.
— Слухаю вас. Суть питання у двох словах, — промовив він, не підводячи голови від екрана.
— Олександре Сергійовичу… — Марія Василівна підійшла до краю масивного столу, тремтячими руками розкриваючи синю теку. — Мій син, Іван Кравець. Він чинний військовослужбовець. Дістав найтяжче поранення грудного відділу хребта. Лікарі кажуть, що рахунок іде на години. Якщо не перевести його до реабілітаційного центру до завтрашнього вечора, він залишиться інвалідом. Назавжди.
Вона поклала на поліровану поверхню столу висновок нейрохірурга з червоними печатками. Савчук нарешті відклав телефон. Він акуратно підчепив край документа, пробігся очима по діагоналі й відсунув аркуш назад на край столу.
— І чого ви від мене хочете, громадянко Кравець?
