— запитала я, дивлячись їй у вічі. — І що ж робить жінку доброю дружиною, Лєро?
— Сон із чужим чоловіком.
За столом зависла тиша.
— Я… я не це мала на увазі, — пробелькотіла вона.
— Ой, пробач, — нервово розсміялася я. — Я хотіла сказати — підтримка. Передай, будь ласка, картоплю.
Данило кинув на мене вбивчий погляд.
— Міло, не поводься дивно.
— Я не дивна, — сказала я, встаючи, щоб налити ще вина. Підійшла ближче до Лєри. — Просто захоплююся вашою дружбою. Вона така… близька.
Я зачепилася за килим.
Глечик із червоним вином вилетів із рук і приземлився просто Лєрі на коліна.
— А-а! — закричала вона, схоплюючись.
Червона рідина просочила сукню й обліпила живіт, чітко окресливши округлість.
— Боже мій! — вигукнула я. — Яка ж я незграба!
— Ідіотка! — заверещала Лєра, скинувши маску. — Ти бачила, що зробила? Це шовк!
— Заспокойся! — закричав Данило, підбігаючи до неї й промокаючи серветками її живіт. — Ти в порядку? З дитиною все добре?
Абсолютна тиша.
Данило завмер.
Він зрозумів, що сказав.
Повільно повернувся до мене.
Раїса Павлівна дивилася на мене. Лєра дивилася на мене.
Я не плакала. Не вибачалася. Не метушилася.
Я стояла на чолі столу й уперше за багато місяців не усміхалася.
— З дитиною? — тихо повторила я.
Слова зависли в повітрі, як граната без чеки.
— Я… я мав на увазі… — забелькотів Данило.
— Він мав на увазі, що з нею все нормально, — різко втрутилася Раїса Павлівна, схоплюючись. — Ти ж знаєш, Лєра тендітна. А ти… — вона тицьнула в мене пальцем, — нікчема. Не вмієш готувати, не вмієш прибирати, а тепер ще й нападаєш на гостей. Я казала синові, що він робить помилку, одружуючись із таким сміттям.
Раніше я б зіщулилася. Вибачилася. Побігла по рушники.
Але тепер спокійно стерла краплю вина з руки.
— Сядьте, Раїсо Павлівно.
— Що? — вона кліпнула.
— Я сказала: сядьте. — Я перевела погляд на Данила. — А ти відійди від її живота. Ми всі чудово розуміємо, що там.
— Ти п’яна, — спробував він перехопити контроль. — Іди в спальню. Потім поговоримо.
— Ні. Ми говоримо зараз.
Я підійшла до серванта й узяла караоке-мікрофон — його улюблену іграшку.
— Що ти робиш? — прошипіла Лєра. — Ти божевільна.
— Можливо, — усміхнулася я. — Божевільно багата.
Вони не зрозуміли.
— Розумієте, — почала я, повільно обходячи стіл, — останні два місяці я вас усіх слухала. Чула, як Раїса Павлівна називала мене провінціалкою. Чула, як Данило називав мене прісною. Чула, як Лєра обговорювала, як переробить мою дитячу.
— Ти слухала? — прошепотів Данило.
— О, любий. Я робила значно більше, ніж просто слухала.
Я дістала аптечний чек і кинула його на стіл.
— Аптека. Дата — два дні тому. Покупець — Данило. Пренатальні вітаміни.
Він відкрив рота, але не видав ні звуку.
Потім я дістала підписаний документ.
— Пам’ятаєш це?
— Це ж папір від страхової, — пробурмотів він.
— Ні, — чітко сказала я. — Це післяшлюбна угода. Ось тут ти добровільно відмовився від будь-яких прав на цю нерухомість. Підтвердив, що сто відсотків коштів належать мені й що в разі розлучення в тебе немає претензій на пентхаус. Ти сам відмовився від золотого квитка, Даниле. Обміняв його на економію в дві з половиною тисячі доларів на місяць.
Обличчя Раїси Павлівни налилося багрянцем.
— Ти його обдурила! Це не встоїть у суді!
— Ще й як встоїть, — сказала Віра, заходячи до кімнати. — Та сама «дешева подружка-адвокатка», про яку ви згадували. Насправді — старша партнерка однієї з найкращих юридичних фірм міста. Документ бездоганний.
— А я? — закричала Лєра. — Данило все одно тебе кине! Він любить мене! Ми будемо сім’єю, а ти залишишся сама зі своїми кішками!
— Справді? — я коротко розсміялася. — Тоді, Даниле, розкажи всім, звідки гроші на машину Лєри, нову сукню Раїси Павлівни й компенсації за весілля.
Данило спітнів так, ніби щойно пробіг марафон.
— Я… відкладав із комісійних.
— Ні, — сказала я. — Ти крав у Orion Group. Завищував рахунки. Думав, що компанія велика і ніхто не помітить зникнення.
— І що?
