Рятівний вертоліт прислав старий бойовий товариш, з яким вони колись ділили солдатський пайок у безіменних горах. Ветеран пояснив, що ще вдень активував зашифрований армійський радіомаяк, схований у тому самому збройовому ящику. Спецзагін прибув із великого міста й приховано чекав на кольоровий сигнал на покинутій вирубці.
Червона ракета означала вступ у вогневий контакт, а біла давала добро на безпечну евакуацію полонених. Чоловік із сумом констатував, що його друг терпляче чекав на цей радіосигнал довгих п’ятнадцять років. Для самого Олексія цей запуск символізував крах його спокійного життя й неминуче воскресіння внутрішніх демонів.
Однак він ні про що не жалкував, адже старі навички допомогли врятувати невинну людську душу. За кілька годин по Марію прибув непримітний цивільний борт із мовчазним пілотом за штурвалом. Перед посадкою дівчина спробувала повернути своєму захисникові виданий раніше важкий мисливський клинок.
Відмовившись прийняти зброю, колишній військовий велів залишити її собі як важливий життєвий талісман. Цей шматок холодної сталі мав завжди нагадувати їй про власну неймовірну силу духу й стійкість. Марія з вдячністю стиснула важке руків’я й мовчки кивнула на знак згоди.
Дівчина тривожно спитала, невже він планує залишитися в цій глушині після всіх кривавих подій. Чоловік із ніжністю обвів поглядом безкрає лісове море й підтвердив, що нікуди не поїде. Дика природа ніколи не бреше, не зраджує й не носить продажних погонів, залишаючись його єдиним справжнім домом.
Не знайшовши відповідних слів, щоб висловити свою безмежну вдячність, вона просто поривчасто обійняла його. Дівчина легко поцілувала суворого бійця в колючу щоку, ніби любляча дочка прощається з рідним батьком. У цю мить у непроникних очах старого майнуло щось глибоко живе й зворушливе, заховане далеко всередині.
На прощальне “дякую” месник відповів жорстко, але дбайливо, попросивши її просто щасливо жити далі. Піднявшись у повітря на деренчливій машині, Марія не відривала погляду від крихітної постаті рятівника. Він не махав руками на прощання, а нерухомо височів на ґанку, мов незмінний кам’яний вартовий цього лісу…
