Борис відштовхувався ногами від зледенілої скелі, повільно, метр за метр опускаючись у морок. Він шукав очима темний силует інвалідного візка. Десь унизу Лев з останніх сил чіплявся за життя. Його свідомість балансувала на тонкій грані.
Холод проник глибоко всередину, скувавши рухи, але старий продовжував тримати руки на корінні дерева. У цей момент буря досягла свого піку. Неймовірний порив вітру обрушився на скелю з такою силою, що, здавалося, самі гори застогнали. Старе коріння, що століттями утримувало каміння, піддалося колосальному тиску.
Деревина, промерзла і напружена до межі, почала видавати лякаючі звуки. Гучний різкий тріск розірвав симфонію бурану. Один із головних коренів, на якому трималася частина візка, не витримав і лопнув з оглушливим звуком. Борис опинився на рівні старого саме в ту секунду, коли опора почала валитися.
Він простягнув руку в товстій рукавичці, намагаючись схопити Лева за куртку. Їхні пальці майже зіткнулися, але черговий удар вітру порушив крихкий баланс… Візок різко зісковзнув униз. Метал заскреготав по голому каменю, видаючи довгий пронизливий звук, від якого кров холола в жилах.
Цей скрегіт змішався з виттям вітру, створюючи лякаючу мелодію боротьби людини і невблаганної стихії. Крісло провалилося ще глибше, повиснувши на останніх, стоншених гілках над безкрайньою порожнечею. Борис повис на тросі, дивлячись, як відстань між ним і старим лісником знову збільшилася, а час почав невблаганно спливати. Снігова буря ревіла з неймовірною силою, перетворюючи повітря над кам’яним уступом на щільний потік із колючих сніжинок і дрібних шматочків льоду.
Вітер хльостав по обличчю, немов невидимий батіг, засліплюючи й ускладнюючи кожен рух. У цьому хаосі білої стихії Борис висів на міцному альпіністському тросі, розгойдуючись як маятник усього за кілька десятків сантиметрів від старого лісника. Лев перебував на межі людських можливостей. Його дихання стало переривчастим, а руки, що намертво вчепилися в замерзле коріння, давно втратили чутливість.
Металева рама інвалідного візка під ним зрадницьки скрипіла, повільно, але вірно зісковзуючи все нижче в непроглядну прірву. «Леве, слухай мене уважно!» — крикнув Борис, намагаючись перекрити оглушливе виття вітру. Його голос звучав твердо і впевнено, передаючи крихту спокою в епіцентрі шторму. Рятувальник насилу підтягнувся ближче, утримуючи в руці широкий страхувальний пояс із важким металевим карабіном.
«Ти повинен відпустити крісло! Мені потрібно закріпити цей ремінь на тобі!» Старий лісник повільно підняв очі. На його віях і бровах утворилася густа кірка льоду, але погляд залишався ясним і неймовірно спокійним.
Відпустити крісло означало повністю довіритися цій людині й тонкому тросу, зависнувши над безоднею. Це був крок у невідомість, що вимагав колосальної мужності. Лев повільно кивнув. Долаючи нестерпну тяжкість у суглобах, він почав по одному розтискати закоченілі пальці правої руки…
