Я передала йому накопичувач, і наші руки на мить зустрілися в короткому, відчайдушному дотику, сповненому невисловленої любові й гіркого прощання. Іван дивився на мене з такою безмежною ніжністю, що в мене на мить перехопило подих від гострого, пронизливого болю в самій глибині серця. Ми розуміли, що кожен наш рух тепер відстежується, і будь-яка необережність може стати фатальною для нас обох цього вирішального ранку.
За годину ми вже були в скромному офісі Віктора Кравця, який провів усю ніч, вивчаючи ті документи, що я встигла переслати йому раніше. Юрист виглядав гранично зосередженим, його губи були щільно стиснуті, а на чолі пролягла глибока зморшка, що свідчила про серйозність ситуації. Він мовчки вставив новий накопичувач у комп’ютер і почав швидко переглядати файли, час від часу видаючи тихі, сповнені обурення й шоку вигуки.
— Це значно масштабніше, ніж я припускав, Олександр не просто злодій, він створив цілу злочинну імперію на крові твого батька, — промовив Віктор, не відриваючи погляду від монітора.
Він показав нам зашифровані звіти, з яких випливало, що Олександр методично доводив до банкрутства підприємства міста, використовуючи корупційні зв’язки у вищих ешелонах влади. Але найстрашнішим документом виявився наказ на закупівлю неякісних матеріалів для будівництва того самого будинку, де працював Іван. Це було документальне підтвердження підготовлюваного масового вбивства, замаскованого під технічну помилку й недбалість будівельної бригади.
Раптом у тиші кабінету пролунав різкий, деренчливий дзвінок мобільного телефону Івана, змусивши нас усіх одночасно здригнутися від несподіваного звуку. На екрані висвітилося ім’я Олександра, і в кімнаті повисла важка, гнітюча тиша, просякнута липким запахом близької біди. Іван подивився на мене, і в його очах я прочитала рішучість людини, якій більше нічого втрачати в цьому несправедливому й жорстокому світі.
— Слухаю вас, Олександре Павловичу, — голос Івана був твердим, попри те, що його вільна рука судомно стискала край столу аж до білизни в кісточках.
Голос чоловіка в слухавці звучав незвично бадьоро й навіть дружньо, що викликало в мене нудотне відчуття огиди й дикого, тваринного страху. Він запрошував Івана негайно приїхати на будівельний майданчик для остаточного приймання несівних конструкцій перед початком оздоблювальних робіт. Олександр наполягав, щоб я теж була присутня, нібито бажаючи зробити мені сюрприз і показати масштаб нашого майбутнього сімейного гнізда.
Віктор відчайдушно затряс головою, знаками показуючи нам, що це явна пастка і їхати туди зараз — чисте, добровільне самогубство. Але ми з Іваном обмінялися коротким поглядом, у якому без слів домовилися йти до самого кінця, щоб нарешті зірвати маску з цього чудовиська. Ми розуміли, що якщо не з’явимося зараз, Олександр просто знищить докази або знайде інший спосіб покінчити з нами в більш відлюдному місці.
— Ми будемо за сорок хвилин, — коротко відповів Іван і скинув виклик, відчуваючи, як повітря в кімнаті остаточно просочується передчуттям близької катастрофи.
Віктор гарячково почав набирати номери своїх зв’язків у правоохоронних органах, намагаючись організувати негайне затримання, але закон вимагав часу, якого в нас майже не залишилося. Ми вийшли з офісу, почуваючись приреченими гладіаторами, що виходять на арену під пильним поглядом невидимого, але всемогутнього й безжального імператора. Місто довкола жило своїм звичним, метушливим життям, зовсім не підозрюючи про ту драму, що розігрувалася цієї миті в салоні старого автомобіля.
Коли ми під’їхали до величезного остова споруджуваного особняка, небо раптом потемніло, і перші важкі краплі дощу почали розбиватися об лобове скло. Олександр стояв на самому краю відкритої тераси третього поверху, його плащ розвівався на вітрі, надаючи йому схожості з похмурим демоном руйнування. Він привітно помахав нам рукою, запрошуючи піднятися нагору, туди, де бетонні балки виглядали моторошно тонкими й ненадійними на тлі свинцевого неба.
Ми почали повільний підйом хиткими тимчасовими сходами, і кожен мій крок віддавався дзвінким луною в порожніх прольотах недобудованої будівлі. Серце калатало в горлі, заважаючи дихати, а в голові пульсувала лише одна думка: чи встигне поліція приїхати до того, як цей бетонний капкан захлопнеться. Коли ми нарешті ступили на терасу, Олександр обернувся до нас, і його усмішка була такою крижаною, що кров у моїх жилах остаточно перетворилася на гострі уламки льоду.
— Радий, що ви прийшли разом, так буде набагато зручніше закінчити всі наші затягнуті справи за один раз, — промовив він, роблячи непомітний знак комусь, прихованому в тіні за масивною колоною…
