Олександр не просто давно знав про наш таємний багаторічний роман, він із воістину садистським задоволенням ретельно збирав компромат, холоднокровно готуючи для нас жахливу пастку. Серед купи компрометувальних фотографій я випадково виявила деталізований архітектурний план будівлі, над якою зараз працював мій Іван, із моторошними яскраво-червоними позначками на головних несівних конструкціях. Цей жорстокий, розважливий і безпринципний монстр не збирався влаштовувати мені банальний публічний скандал із розлученням, він розраховано планував підлаштувати «випадкове» обвалення просто на будівництві.
Я в дикій, неконтрольованій паніці різко висмикнула накопичувач із порту, судомно й незграбно видаляючи абсолютно всі електронні сліди свого недавнього входу в операційну систему ноутбука. Мені потрібно було негайно тікати з цього проклятого дому й попередити кохану людину про смертельну небезпеку, що насувалася, поки холоднокровний убивця не втілив свій план у життя. Тихо й обережно прикриваючи важкі дубові двері кабінету, я раптом почула внизу зрадливий скрип вхідних дверей і розмірені кроки чоловіка, який чомусь повернувся на добу раніше.
Крижана, паралізуюча кров миттєво скувала мої ослаблі кінцівки, не даючи зробити жодного рятівного кроку назустріч темному безпечному коридору другого поверху. Знайомі кроки Олександра звучали гулко й абсолютно невідворотно, мов важкі удари поховального дзвона, що безжально відлічував останні дорогоцінні секунди мого нікчемного, зруйнованого життя. Я вросла в підлогу в суцільній нічній темряві, міцно притискаючи до калатаючого серця вкрадений накопичувач, і завмираючи слухала, як він повільно піднімається скрипучими дерев’яними сходами просто до мене.
Крижаний жах паралізував мої думки, коли скрип дощок на сходах став виразним і моторошно близьким. Я розуміла, що якщо Олександр застане мене тут, у його святая святих, моє життя обірветься просто в цьому кабінеті. Якимось дивом я змусила свої занімілі пальці сховати накопичувач у глибоку кишеню шовкового халата.
Я встигла вислизнути в коридор і вдавано позіхнути, коли масивна постать чоловіка з’явилася в прорізі сходової клітки. Його погляд, важкий і проникливий, повільно ковзнув по моїй постаті, ніби намагаючись зчитати правду просто з моєї змученої душі. У тьмяному світлі нічника його обличчя здавалося висіченим із холодного каменю, позбавленим найменшого натяку на людське тепло.
— Маріє? Чому ти не спиш у таку пізню годину? — його голос пролунав незвично тихо, але в ньому виразно чулося загрозливе тремтіння прихованого гніву.
Я притисла тремтячу руку до грудей, намагаючись угамувати шалене серцебиття, яке, здавалося, було чути на весь величезний дім. Кожне слово давалося мені з неймовірними труднощами, голос зривався й зрадливо хрипів від неконтрольованого спазму в горлі. Я пробурмотіла щось невиразне про раптове безсоння і склянку теплої води, сподіваючись, що нічна темрява приховає мій смертельно блідий вигляд.
Олександр зробив крок назустріч, і я мимоволі відсахнулася, відчуваючи його важкий аромат дорогого тютюну й якоїсь металевої тривоги. Він на мить затримав руку на моїй талії, і цей жест, що колись здавався ніжним, тепер відчувався як захват сталевих лещат хижака. У його очах промайнула дивна, моторошна іскра, що змусила мене похолонути до самих кінчиків пальців від усвідомлення того, що він мені не вірить.
— Іди спати, дорога, тобі треба набратися сил перед завтрашньою важливою подією, — промовив він із ледь вловимою знущальною ноткою, від якої в мене заворушилося волосся на потилиці.
Я буквально влетіла до нашої спільної спальні й замкнулася у ванній кімнаті, відчуваючи, як стіни починають тиснути на мене своєю розкішною порожнечею. Мене почало трусити великою, неконтрольованою тремтячкою, а у вухах набатом звучав його зловісний натяк на якусь таємничу «важливу подію». Я знала, що він говорить про будівництво, про те саме місце, яке мало стати братською могилою для мого єдиного коханого чоловіка.
Усю ніч я пролежала з розплющеними очима, вдивляючись у химерні тіні на стелі й судомно стискаючи в кулаку вкрадений накопичувач. Кожна хвилина очікування світанку здавалася мені вічністю, наповненою шепотом привидів мого минулого й передчуттям неминучої кривавої розв’язки. Я розуміла, що це моя остання ніч у цьому домі, і завтрашній день або подарує мені свободу, або назавжди поховає під уламками моєї брехні.
Щойно перші сірі промені сонця торкнулися підвіконня, я поспіхом зібралася, намагаючись не розбудити сплячого Олександра, чиє дихання здавалося мені гарчанням ситого звіра. Я залишила коротку записку про те, що їду на ранковий ринок по свіжі квіти, хоча мої ноги самі несли мене до занедбаного скверу. Там, у тіні старих каштанів, на мене вже чекав Іван, чиє обличчя за ці кілька днів осунулося й набуло попелястого відтінку безвиході…
