— Неважливо.
— Важливо.
Вона різко подивилася на нього.
— Чому вам узагалі є до цього діло?
— Тому що жінка, яка майже дві доби не спала, не повинна тягтися через незнайомі вокзали, пересадки й нічні дороги в такому стані.
— Ви лікар?
— Ні.
— Тоді звідки така впевненість?
— Я бачу, коли людина на межі.
Ці слова зачепили її сильніше, ніж вона очікувала. Надто часто вона чула щось подібне від колег, коли засинала просто в ординаторській або забувала поїсти за зміну. Але від Саміра це прозвучало інакше. Надто особисто. Надто точно.
— Дякую за турботу, — сказала вона жорстко. — Але я впораюся.
Вона розвернулася й пішла до виходу.
Самір не схопив її за руку. Не підвищив голосу. Не загородив дорогу. Лише промовив неголосно, рівно, майже без тиску:
— Ви знову тікаєте, Ліно.
Вона зупинилася.
Не обернулася. Але зупинилася.
— Від утоми, — продовжив він. — Від самотності. Від життя, яке вичавлює вас до останньої краплі. Ви самі знаєте, що вам потрібно не тікати далі, а зупинитися.
Ліна повільно повернулася.
Слова могли б здатися красивою фразою з дешевого роману, але в його голосі не було красивості. Це звучало як діагноз. Холодний, точний, безжальний.
— Ви надто багато собі дозволяєте, — тихо сказала вона. — Ви мене не знаєте.
— Знаю достатньо, щоб бачити: ви боїтеся, що хтось помітить вас справжню.
— Це не ваша справа.
— Поки що ні.
Вона звела погляд.
— Поки що?
Самір зробив крок ближче. Не загрозливо, але достатньо, щоб простір між ними став відчутним.
— Зараз перед вами вибір. Там — ніч, холод, невідомість, нова гонитва за виживанням. Ви знову будете сама й знову змусите себе витримати. Тут — можливість хоча б на добу видихнути. Я можу відвезти вас далі. До кордону, до найближчого безпечного пункту, хоч до самого дому, якщо знадобиться. Ви відпочинете, прийдете до тями й вирішите все з ясною головою, а не на зламі.
Він не підвищував голосу. Не наказував. Але кожна його фраза лягала важко, бо була розумною.
— Чому? — спитала Ліна майже пошепки. — Навіщо вам це? Що це за дивна турбота?
Самір затримав погляд на її обличчі. На мить у його очах майнуло щось живе, майже людяне, не схоже на попередній сталевий контроль.
— Я рідко зустрічаю людей, які не вдають, — сказав він. — Ви не вмієте брехати. Це цінно.
Ліна відвернулася, відчуваючи, як до горла підступає клубок.
Незнайомець за кілька годин побачив у ній те, чого близькі іноді не помічали роками. Це лякало. Надто швидко. Надто близько.
— Я вас боюся, — чесно сказала вона.
— І правильно робите, — відповів він так само чесно. — Я не безпечна людина.
Вона підвела очі.
— Чудова втіха.
— Але я не завдаю шкоди тим, кого вирішив захищати.
Тиша між ними стала довгою. Навколо шумів вокзал, люди сперечалися, котили валізи, оголошували затримки, хтось лаявся в телефон. Але для Ліни все це відійшло на другий план.
Вона дивилася на чоловіка перед собою — чужого, владного, надто небезпечного й чомусь моторошно чесного.
— Лише до наступної нормальної точки маршруту, — нарешті сказала вона. — До кордону або до того місця, звідки я зможу сама поїхати додому. Жодних боргів. Жодних ігор. Жодного контролю. Я не річ.
Самір кивнув.
— Умови прийняті. Ви не річ. І поруч зі мною ніколи не будете тим, кого можна тримати в клітці.
Ліна не знала, чи вірити йому.
Але всередині раптом стало трохи легше. Не спокійно — ні. Просто так, ніби важкий рюкзак, який вона несла місяцями, на секунду поставили на землю.
— Тоді поїхали, — сказала вона.
І в цю мить доля затягнула перший справжній вузол.
Коли вони знову опинилися в машині, вокзальна метушня лишилася позаду, ніби коротка, нервова сцена, з якої її надто різко вивели. Ліна сиділа біля вікна й дивилася на нічне місто, що поступово розчинялося в темних вулицях.
Вона намагалася чесно спитати себе: чи при своєму вона розумі?
