— Я рідко подорожую без підготовленої логістики.
Він сказав це так спокійно, ніби всі люди у світі мали заздалегідь продумані маршрути, машини й мовчазних водіїв.
Ліна сіла на заднє сидіння й майже беззвучно пробурмотіла:
— Ну так. Авжеж. Звичайний пасажир бізнес-класу.
Самір, здається, почув, але не відповів.
Місто за вікном пливло темними вулицями. Ліхтарі розтягувалися в довгі золотаві нитки, мокрий асфальт відбивав рідкісні машини, будівлі то наближалися, то зникали в ночі. Усередині автомобіля було тепло, тихо й надто спокійно.
Ліна вперше за добу дозволила собі трохи розслабитися. Не повністю — поруч із Саміром це було неможливо. Але все ж напруження в плечах поменшало.
— Ви часто допомагаєте випадковим людям? — спитала вона, не витримавши тиші.
— Ні.
Відповідь прозвучала відразу.
— Тоді чому я?
Він довго мовчав. Ліна вже вирішила, що відповіді не буде. Але Самір усе ж сказав:
— Тому що ви не знаєте, хто я.
Вона насупилася.
— І що це змінює?
— З вами можна говорити чесно. Це рідкість.
Ліна не знайшлася, що відповісти. У цій фразі не було кокетства. Він не намагався сподобатися. Просто назвав причину — дивну, незвичну, але чомусь правдиву.
Коли машина зупинилася біля вокзалу, Ліна вже потягнулася до ручки дверцят, але Самір промовив:
— Зачекайте.
Вона обернулася.
— Що ще?
— Вам потрібен квиток без зайвих пересадок. Я можу…
— Ні, — різко перебила вона.
Він подивився спокійно.
— Уперта.
— Самостійна, — поправила Ліна.
Між ними повисла напруга. Не зла, не ворожа. Радше та, що виникає між двома людьми, які звикли самі ухвалювати рішення й не люблять поступатися першими.
— Тоді дозвольте хоча б провести вас до входу, — сказав він.
Ліна втомлено видихнула.
— Гаразд. До входу.
Але щойно вони підійшли ближче до будівлі, як стало ясно: ніч вирішила не відпускати її так легко.
На вокзалі панувала нервова плутанина. Люди стояли з валізами, хтось сперечався біля стійки, хтось дивився в телефони, хтось роздратовано вимагав пояснень. На великому табло миготіли червоні рядки: затримано, скасовано, перенесено.
Ліна спершу не повірила. Потім підійшла ближче.
Кілька рейсів скасували через технічні проблеми й раптові перевірки безпеки. Частину напрямків тимчасово закрили. Прямого маршруту додому не було. Найближчий можливий варіант — невідомо коли. За добу. Можливо, пізніше.
Вона відчула, як кров відливає від обличчя.
Ні.
Тільки не зараз.
Уперше за пів року вона дозволила собі по-справжньому чекати дому. Не мріяти абстрактно, не обіцяти собі «колись», а знати: ось він, шлях. Ось квиток. Ось дорога. І саме цієї ночі все розсипалося.
Ліна підійшла до стійки інформації.
— Тобто найближчого прямого рейсу немає? — спитала вона повільно, ніби сподівалася, що неправильно зрозуміла.
Жінка за стійкою виглядала так само втомлено, як і пасажири.
— На цей момент немає. Можливо, завтра. Можливо, пізніше. Перевірки, обмеження, технічні перенесення. Ми самі чекаємо оновлення.
— Але мені потрібно додому.
Слова вирвалися майже по-дитячому.
Працівниця розвела руками з ввічливим безсиллям.
— Я розумію. Але зараз іншої відповіді немає.
Ліна відійшла від стійки. Ноги стали ватяними. Вона стиснула лямку рюкзака так сильно, що заболiли пальці.
Дім. Їй просто потрібно було додому.
Самір стояв поруч і мовчав. Не метушився, не ставив запитань, не намагався відразу втрутитися. Він просто дивився, і це мовчання діяло дивно. Ніби він уже розумів, що вона скаже далі, і давав їй час дійти до цього самій.
— Я поїду якось, — сказала Ліна, більше собі, ніж йому. — Автобусами, з пересадками. Дорога завжди є. Не вперше. Дістануся.
— За добу? За дві? За три?
