Їхати вночі з чоловіком, якого знає всього кілька годин. З чоловіком, який виглядає не просто багатим, а небезпечним. З чоловіком, поруч із яким кожне слово ніби має подвійне дно.
Але зворотної дороги вже не було. Потяги скасували, автобуси вирушали незрозуміло звідки й незрозуміло коли, сили скінчилися ще в літаку. А поруч опинився саме він — холодний, темний, моторошний і, на її власний подив, єдина людина за останні місяці, яка запропонувала їй не продовжувати тікати, а зупинитися.
За містом вогні стали рідкісними. Дорога витяглася вперед довгою чорною стрічкою. Машина йшла м’яко й упевнено, ніби знала маршрут краще за всіх пасажирів.
Самір заговорив першим:
— Уранці будемо біля кордону. Там я виконаю свою обіцянку. Якщо захочете продовжити шлях сама — я не стану заважати.
— Я не передумаю, — відповіла Ліна майже відразу.
— Побачимо.
Вона повернулася до нього, готова заперечити, але сил забракло. Утома знову змикала повіки. У голові все плуталося: літак, його плече, вокзальне табло, дивні слова про те, що вона тікає від самої себе.
Остання думка перед сном була несподівано чесною: якби я знала, чим усе закінчиться, я все одно, мабуть, пішла б за ним. Бо вперше за дуже довгий час мені страшно — але не порожньо.
Ніч зімкнулася над ними, як нова сторінка, яку вже не можна вирвати.
Ліна прокинулася від холодної води. Не відразу зрозуміла, де перебуває. Машина все так само мчала трасою. За вікнами тяглися поля, рідкісні дерева, самотні ліхтарі, короткі тіні на узбіччі. Все виглядало майже буденно: дорога, ніч, рівний шум мотора.
Але всередині щось почало стягуватися в тугий вузол.
— Про що думаєш? — раптом спитав Самір.
Ліна здригнулася. До цього їй здавалося, що він повністю зосереджений на дорозі.
— Про те, що я, можливо, збожеволіла, — пробурмотіла вона. — Їхати з незнайомцем через пів континенту — звучить щонайменше нелогічно.
— А якщо логіка іноді ворог?
Вона здивовано подивилася на нього.
Самір говорив спокійно, не відриваючи погляду від траси.
— Люди часто називають логікою те, за чим ховається страх. А страх ховає вибір. Ти вибрала. Це сильніше за логіку.
— Або дурніше, — сухо зауважила Ліна.
— Сміливість і дурість відрізняються лише підсумком.
Він вимовляв слова коротко, точно, ніби відсікав зайве. Не жорстоко, але без м’якості.
Ліні несподівано захотілося відповісти в тому ж тоні.
— Ви завжди такий?
— Який?
— Холодний. Жорсткий. Упевнений, ніби світ зобов’язаний підкорятися вашому розкладу.
— Холод допомагає не потонути в хаосі, — тихо сказав він. — А світ нікому не належить. Його доводиться втримувати, доки вистачає сил.
У цих словах було щось важке, пережите. Ліна відчула: за ними стоїть історія, яку він не розповість просто так. Вона вже відкрила рота, щоб спитати, але машина раптом різко скинула швидкість.
— Що сталося? — насторожилася вона.
— Не рухайся, — сказав Самір.
Голос у нього змінився. Став нижчим, жорсткішим, небезпечнішим. Не гучним, але таким, від якого по спині побіг холод.
Попереду, впоперек дороги, стояли дві машини. Одна чорна, друга темно-сіра. Їхні фари били просто в лобове скло, сліпили, перетворюючи трасу на білу пляму світла. Проїхати було неможливо.
Ліна відчула, як кров холоне.
— Це поліція? — спитала вона з надією, хоча вже сама розуміла відповідь.
— Ні.
— Звідки ви знаєте?
— Поліція не ховає номери й не перекриває трасу без розпізнавальних сигналів.
Самір повільно потягнувся до панелі, намацав якусь кнопку.
— Що відбувається? — голос Ліни зірвався.
— Нічого, чого не можна вирішити, — сказав він тихо. — Але зараз ти зробиш рівно те, що я скажу.
Він повернувся до неї. У його очах більше не було звичного льоду. Там була сталева зосередженість і щось звіряче, зібране перед стрибком.
— Опусти сидіння назад. Не висовуйся. Не кричи. Не намагайся вийти. Що б не сталося — не рухайся. Зрозуміла?
Ліна кивнула. Голос їй більше не підкорявся.
Серце билося так гучно, що майже заглушало двигун.
Самір зупинив машину й заглушив мотор. Тиша відразу стала густою, тиснучою. Ніби ніч навколо зімкнулася стінами.
Ліна, затамувавши подих, дивилася на його профіль. Він був надто спокійний. Так не сидять люди, які потрапили в несподівану біду. Так сидять ті, хто давно знає: будь-якої миті біда може вийти на дорогу.
— Хто вони? — прошепотіла вона.
— Ті, хто любить чужі дороги й чужі життя.
Він відчинив дверцята й вийшов.
І в цю секунду Ліна зрозуміла: поруч із цією людиною є не лише захист. Є й небезпека. Справжня, жива, хижа.
І вперше вона злякалася не лише за себе.
Вона злякалася за нього…
