Дверцята машини зачинилися м’яко, майже буденно. Ніби це була не нічна пастка посеред порожньої траси, а звичайна зупинка біля придорожнього кафе.
Самір ішов уперед повільно. Не поспішаючи, не метушачись, без зайвих рухів. Ліна спостерігала за ним крізь вузьку щілину між сидінням і склом. Кров стукала у скронях так сильно, що їй здавалося — цей звук чути навіть назовні.
Із темних машин вийшли троє чоловіків. Один — із чорної, двоє — із сірої. Їхні силуети здавалися пласкими на тлі фар.
Просто грабіжники, намагалася переконати себе Ліна. Просто заберуть гроші, машину, речі. Просто поїдуть.
Але десь глибоко вона вже знала: це не випадкова зустріч. Надто спокійно тримався Самір. Надто був готовий. Надто впевнено стояв перед ними, ніби такі ночі в його житті не були винятком.
Вона напружила слух.
— Добрий вечір, — долинув до неї голос одного з чоловіків.
Говорив він улесливо, ліниво, майже насмішкувато. У тоні не було ні поспіху, ні справжньої ввічливості — лише перевірка на страх.
Відповіді Саміра Ліна не розчула. Але бачила його спину. Пряму, нерухому. Він не відступив ні на крок.
Другий чоловік сказав щось чужою мовою. Інтонація була зрозуміла й без перекладу: документи, гроші, машина. Тиск. Погроза. Влада, яку людина намагається захопити, бо перед нею, як їй здається, жертва.
Ліна бачила такі обличчя раніше. Біля лікарень, біля нічних закладів, на вокзалах. Обличчя людей, які шукають слабкість у чужому погляді.
Але не на порожній трасі.
І не поруч із таким чоловіком, як Самір.
— Чого вони хочуть? — прошепотіла вона сама собі, хоча відповідь була очевидна.
Далі все почало розгортатися надто швидко.
Один із чоловіків ступив ближче до Саміра й різко тицьнув пальцем у бік машини. Другий змістився вбік, перекриваючи можливий відступ. Третій лишився біля своїх автомобілів — спостерігач, страховка або той, хто мав втрутитися останнім.
Самір не відступив.
Він трохи повернув голову й сказав щось коротке. Слова до Ліни не долетіли, але вона побачила, як у найближчого чоловіка зникла посмішка.
А потім той поліз до кишені.
По ніж? По пістолет? По щось іще?
Ліна не встигла злякатися до кінця.
Самір рушив.
Не так, як б’ються люди в паніці. Не так, як людина, що намагається захиститися навмання. Його рух був точним, швидким і моторошно вивіреним. Ніби він заздалегідь знав, куди вдарити, скільки в нього часу і чим усе закінчиться.
Один рух — і рука нападника опинилася вивернутою під неможливим кутом. Другий — і чоловік уже лежав на асфальті, приглушено стогнав, не розуміючи, як опинився внизу.
Другий кинувся вперед.
Самір зустрів його раніше, ніж Ліна встигла вдихнути. Удар коліном — короткий, точний, у центр корпуса. Чоловік захрипів, зігнувся навпіл і впав на дорогу.
Усе тривало менше десяти секунд.
Третій витягнув щось із куртки. Ліна побачила лише різкий рух руки. Але Самір уже повернувся до нього. Зробив два кроки — повільно, майже спокійно.
І цього вистачило.
Чоловік вигукнув щось сиплим голосом, відступив, потім розвернувся й кинувся до машини. Дверцята грюкнули. Фари різко смикнулися, розвернулися, полоснули світлом по дорозі — і машини зникли в темряві.
Тиша повернулася так різко, ніби хтось вимкнув звук.
Ліна раптом зрозуміла, що весь цей час не дихала. Груди звело від нестачі повітря. Вона рвучко втягнула його й відсахнулася в кріслі, ніби відстань могла захистити її від побаченого.
Але правда вже стояла перед нею.
Самір повернувся до машини, відчинив дверцята й сів за кермо. Зачинив дверцята. Пристебнувся. Завів двигун.
Ніби нічого не сталося.
Ніби він просто вийшов перевірити колесо.
Лише одна деталь видавала, що він живий, а не зроблений зі сталі: на шиї в нього виступила напружена жила, а дихання стало трохи важчим.
Ліна дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Хто ви? — видихнула вона.
Самір не повернувся. Машина плавно рушила з місця.
— Той, хто пообіцяв довезти вас живою.
— Це не відповідь.
— Зараз це єдина відповідь, яка вам потрібна.
Вона притисла руки до себе, відчуваючи, як пальці тремтять.
Машина знову набирала швидкість. Траса попереду була чорною й порожньою, ніби щойно проковтнула все, що сталося.
Кілька хвилин вони мовчали.
Ліна намагалася дихати рівно, але її все ще трусило. Від страху. Від усвідомлення. Від того, що поруч сидить людина, здатна покласти двох чоловіків за кілька секунд без злості, без крику, без видимої люті. Просто тому, що так було треба.
Нарешті вона сказала:
— Звичайні люди так не рухаються.
Самір мовчав.
— Це було не просто самозахист, — продовжила вона, ковтнувши. — Це було… як робота.
— Так, — сказав він спокійно. — Я знаю.
Від цієї чесності їй стало ще холодніше.
— Тоді хто ви?..
