Він на секунду подивився на неї. У його очах не було усмішки, але не було й спроби заспокоїти. Це були очі людини, яка звикла дивитися туди, де помилка коштує надто дорого.
— Той, кому не варто ставати ворогом, — промовив він. — Цього досить.
Ліна відвернулася до вікна.
Страх не зник. Але дивним чином почав поступатися місцем іншому відчуттю — суперечливому, тривожному, сильному.
Вона дивилася на його руки на кермі й не розуміла, як таке можливо: цей чоловік лякав її сильніше за будь-якого незнайомця вночі, але поруч із ним вона почувалася безпечніше, ніж на яскраво освітлених вокзалах, у лікарняних коридорах і навіть у тих місцях, які раніше вважала своїми.
Дивно.
Моторошно.
І чесно.
Самір порушив тишу лише один раз:
— Спи. Тут нас більше не зупинять.
І вперше Ліна повірила йому не розумом.
Тілом.
Вона заплющила очі. Ніч навколо стала іншою.
Ранок наближався обережно.
Спочатку за вікнами з’явилася бліда смуга світла, ледь помітна на краю горизонту. Потім небо почало світлішати холодним сірим відтінком, ніби хтось провів по ньому тонким лезом. Ліна прокинулася не відразу — її витягло зі сну відчуття нерухомості.
Машина більше не їхала.
Вона підвелася, провела долонею по обличчю й побачила попереду довгу чергу вантажівок, автобусів і легкових машин. Люди стояли на узбіччі, курили, розмовляли, хтось пив каву з пластикових стаканчиків. Удалині виднівся пропускний пункт.
Кордон.
Серце Ліни забилося швидше.
Дім раптом виявився не мрією і не далекою точкою на мапі. Він був поруч. Зовсім поруч. Ще трохи — і вона знову опиниться на тій землі, де на неї чекають. Там, де все знайоме до болю. Де мати, брат, старий під’їзд, кухня, запах гарячої їжі й втомлене, але рідне «нарешті приїхала».
Але щойно вона повернула голову, як зустрілася поглядом із Саміром і зрозуміла: у цій історії нічого вже не буде простим.
— Прокинулася, — неголосно сказав він.
Голос був колишній — глибокий, рівний, стриманий. Але тепер у ньому чувся новий відтінок, ніби за час її сну він устиг ухвалити якесь рішення.
— Так, — Ліна потерла скроні. — Ми вже майже на місці?
— На під’їзді. Тебе пропустять без проблем.
Вона вловила важливу деталь.
— Мене?
Самір ледь усміхнувся. Не весело. Радше сухо, як людина, яка не збирається приховувати правду.
— У мене немає планів переходити далі.
Ліна завмерла.
— Зачекайте. Тобто ви лишаєтеся тут?
— Так.
Чомусь ця думка вдарила сильніше, ніж мала б. Вона ж сама казала: до кордону. Вона сама ставила умови. Вона сама наполягала, що далі поїде одна. Але тепер, коли це «одна» стало реальністю, всередині неприємно кольнуло.
— Отже, тут ми прощаємося, — вимовила вона обережно.
Самір подивився на неї довго й пильно. Так, ніби заздалегідь бачив усі відповіді, яких вона ще не встигла дати самій собі.
— Якщо ти цього хочеш.
Фраза виявилася важчою за просту згоду.
Ліна насупилася.
— Чого я хочу? Я хочу додому. До мами. Хочу, щоб усе нарешті стало нормальним. Простим. Щоб життя перестало ламати мене через коліно. Мені досить усього цього.
Вона змахнула рукою, ніби цим жестом могла показати нічну дорогу, бійку на трасі, його мовчання, свої страхи, безсоння, увесь дивний ланцюг подій, який висмикнув її зі звичної логіки.
Самір відповів не відразу.
— Ти боїшся не мене, — сказав він нарешті. — Ти боїшся повернутися туди, де тебе знову почнуть рвати на частини. Робота. Обов’язок. Очікування рідних. Відповідальність. Люди, які люблять, але все одно тягнуть із тебе сили.
Ліна різко замовкла.
Слова влучили надто точно. Знову. Ніби він не вгадував, а діставав із неї те, що вона сама ховала глибоко й боялася назвати.
— Я не… — почала вона.
— Ти боїшся, що вдома знову станеш невидимою, — перебив він тихо. — Тією, хто всім потрібна, але кого ніхто по-справжньому не бачить. А я бачу.
Вона відвернулася до вікна.
— Ви надто багато собі дозволяєте. Ви знаєте мене менше доби.
— Мені вистачило.
— Самовпевнено.
— Я звик швидко розуміти людей.
Він сів трохи рівніше й повернувся до неї.
— Зараз я скажу те, чого не збирався говорити.
Ліна напружилася.
Самір витримав паузу. За вікнами рухалася черга, люди переставляли сумки, хтось лаявся біля автобуса. Але всередині машини стало так тихо, ніби весь світ відійшов убік.
— Ти можеш перейти кордон, поїхати додому, обійняти матір і повернутися до свого життя. Це правильний варіант. Розумний. Безпечний.
Він замовк на секунду.
— Але є й інший шлях.
Ліна підвела очі.
Голос Саміра став нижчим. Тихішим. І від цього сильнішим.
— Залишся зі мною ще ненадовго. Не назавжди. Не замість дому. Просто не тікай зараз.
Вона хотіла сказати «ні» одразу. Хотіла обуритися, нагадати, що він не має права навіть пропонувати подібне. Хотіла вхопитися за звичну логіку й сховатися за нею, як за стіною.
Але слова не вийшли.
Усередині точилася війна.
— Навіщо?
