— лише й спитала вона.
Самір відповів без прикрас:
— Я хочу зрозуміти, чому одна змучена жінка, яка дивиться так, ніби не вміє брехати, увійшла в мій світ і порушила правила, яких до неї ніхто не порушував.
Ліна завмерла.
Скільки тривало мовчання — кілька секунд чи цілу хвилину — вона не зрозуміла. Серце билося так сильно, що віддавало в горлі.
— А якщо я скажу ні?
— Я довезу тебе до переходу, допоможу з дорогою, якщо знадобиться, і зникну з твого життя. Без тиску. Без спроб повернути. Без переслідування.
— А якщо так? — голос зрадницьки здригнувся.
Самір подивився на неї так, що в неї перехопило подих.
— Тоді почнеться те, чого ти ще не переживала. І що вже не зможеш забути.
Ліна відвернулася до вікна.
Кордон був майже поруч. Шлагбаум, будки, люди у формі, раннє світло, валізи, черги. За цією лінією був дім. Усього рукою подати. Вона чекала цього пів року. Лічила дні, накопичувала сили, мріяла про ту мить, коли побачить матір.
Чому ж тепер вибір здавався страшнішим за нічну трасу?
Самір не квапив. Не тиснув. Просто чекав.
І від цього ставало ще важче. Бо будь-яке рішення, вона відчувала, стане точкою, після якої не можна буде повернутися до колишньої версії себе.
— Мені потрібно кілька хвилин, — тихо сказала вона.
— Візьми стільки, скільки потрібно.
Ліна заплющила очі.
Уперше за довгий час їй здавалося, що вона стоїть не на дорозі.
Вона стоїть на межі.
Вона притулилася чолом до холодного скла. Зовні все було так близько до звичайного життя, що від цього ставало майже боляче. Люди з сумками, роздратовані водії, чиясь дитина, що плаче, запах кави й дизелю, сонні обличчя. Усе земне. Усе зрозуміле. Усе таке, до чого вона мала б прагнути.
Ще крок — і життя знову стане передбачуваним.
Там — дім.
Тут — невідомість.
І Самір, який дивився на неї так, як ніхто раніше. Не жалів, не втішав, не вимагав бути зручною. Він бачив її втомленою, різкою, слабкою, впертою — і все одно не відвертався.
Ліна глибоко вдихнула. Лише тепер помітила, що весь цей час стискала пальці в кулак.
— Гаразд, — сказала вона тихо, але виразно. — Я залишаюся. Поки що. Але тільки зі своєї волі. Без ланцюгів. Без наказів. Зрозуміли?
Самір дивився на неї уважно. Його погляд став важчим, але в ньому було щось схоже на повагу.
— Зі своєї волі, — повторив він. — Я почув.
— І ще, — Ліна підняла палець. — Жодних напіввідповідей. Жодних загадкових мовчань. Я не іграшка, яку можна возити маршрутом, нічого не пояснюючи. Якщо я залишаюся, я маю право знати хоча б частину правди.
— Що саме ти хочеш знати?
Вона подивилася прямо.
— Хто ви такий, Саміре?
Він мовчав довго. Десять секунд. П’ятнадцять. Двадцять. Ліна навіть почула, як за вікном хтось грюкнув дверцятами машини. Кожна мить здавалася натягнутою, як струна.
— Я не той, ким здаюся, — нарешті сказав він. — Але й не той, кого ти собі вже встигла злякатися.
— Цього мало.
— Знаю.
Він поклав руки на кермо. Повільно, спокійно, ніби кожне слово далі могло мати наслідки.
— Я не можу розповісти все. Не зараз. Але скажу те, що можу. А далі ти вирішиш: прийняти це чи піти.
Ліна кивнула.
— Говоріть.
— Мене звати Самір ар-Рашид. Я з родини, яку поважають і якої бояться. Я займаюся тим, що вимагає цілковитої лояльності, дисципліни й сили. Я не злочинець у тому сенсі, в якому ти, можливо, зараз подумала.
Він зробив ледь помітний наголос на цих словах.
— Але я людина, до якої приходять, коли інші не дають ради. Коли треба втримати порядок, закрити небезпеку, розв’язати конфлікт, зупинити хаос до того, як він вийде назовні. Я відповідаю за безпеку, за людей, за території, за угоди, за тишу там, де вона необхідна.
Ліна слухала, відчуваючи, як усередині водночас холоне й розгорається щось нове.
— Тому за мною стежать, — продовжив він. — Мене провокують, намагаються перевірити, іноді атакують. Те, що сталося на трасі, не виняток із правил. Це частина мого життя.
Він повернувся до неї.
— Скажу прямо. Якщо ти йдеш поруч зі мною, твій світ уже не буде колишнім. Це не казка і не красива романтика. Це дорога з ризиком. Але поруч із тими, кого я вважаю своїми, я стою до кінця. Будь-якою ціною.
Ліна затримала подих.
— А я? — спитала вона майже беззвучно.
— Що ти?
