Він не допустив ані єдиного руху, ані єдиного вдиху. Радмила напружено постояла ще секунду, вдивляючись у хитре переплетення коріння. Потім вона різко розвернулася й безшумно розчинилася в густій темряві.
Вони нарешті пішли. Але Максим чудово знав, що це був лише початок. До рятівного світанку лишалося ще цілих вісім годин.
Вісім годин у брудній крижаній воді й без найменшого руху. А температура повітря тим часом стрімко падала до нуля. Ця болісна ніч тяглася просто безкінечно.
Навколишній ліс жив своїм звичним життям. Десь неподалік глухо ухнула сова, а в опалому листі прошурхотіла дрібна миша. Далеко на півночі коротко й надривно завив самотній вовк.
Він тут же змовк, ніби сам не на жарт злякався власного голосу. Пронизливий холод пробрався в саму серцевину людської істоти. М’язи почало болісно зводити судомою.
Максим активно використовував техніки аутотренінгу, вбиті в нього ще в спеццентрі. Він подумки переносив свою свідомість далеко за межі замерзаючого тіла. Він старанно фокусувався на складних математичних розрахунках.
Згадував детальну будову роторного двигуна й аналізував хімічний склад пороху. Він зосереджено перебираў у думці величезну таблицю балістичних коефіцієнтів. Робив усе що завгодно, аби не думати про холод і наростаючий біль у затерплих кінцівках.
Ближче до ранку небо на сході почало ледь помітно сіріти. Саме тоді він знову почув знайомі кроки. Мисливиці поверталися, злі, сильно втомлені й з абсолютно порожніми руками.
Вони досконало прочесали гнилу трясовину вздовж і впоперек. Чекали, що він попадеться в їхню примітивну пастку, загрузне в багні або видасть себе дурною панікою. Але його там не було, і не було взагалі ніде.
Радмила йшла першою. Її втомлене обличчя, освітлене блідим передсвітанковим присмерком, було спотворене пекучою люттю. Вона дихала дуже важко, зі свистом.
Власта понуро йшла слідом, нервово стискаючи свій древній спис. «Він просто не міг розчинитися в повітрі», — зло прошипіла Власта. «Ми ретельно обійшли весь периметр, і немає жодного сліду виходу».
«Отже, він усе ще ховається десь тут», — процідила Радмила. «Шукайте краще, переверніть кожен камінь». Вони знову опинилися в південній, ширшій частині яру.
Світлішало тепер із кожною хвилиною. Камуфляж Максима був просто ідеальним у суцільній темряві. Але при денному світлі він міг видати його найменшою невідповідністю текстур.
Дорогоцінний час зараз працював проти нього. Радмила несподівано зупинилася буквально за п’ять метрів від вивернутого кореня. Вона важко дихала, гарячково озираючись довкола.
Її чіпкий погляд ковзав по деревах, кущах і вологій землі. Максим зрозумів, що вирішальна мить настала. Він зовсім не збирався просто лежати й чекати, поки вона випадково наступить на нього.
Йому було необхідно зламати її психологічно й показати величезну різницю в їхньому рівні. Це треба було зробити не грубою силою, а абсолютним контролем. Він увесь цей час лежав у неї просто за спиною.
Радмила невідривно дивилася на північ, у бік гиблих трясовин. Власта й решта мисливиць відстали метрів на двадцять, ретельно прочісуючи чагарник. Максим зробив дуже повільний, глибокий вдих.
М’язи, намертво скувані багатогодинним холодом, озвалися тупим болем, але все ж підкорилися. Він неймовірно плавно, міліметр за міліметром, вивільнив праву руку з-під мокрого листя. Радмила продовжувала стояти нерухомо, уважно вслухаючись у ліс.
У замерзлій руці Максима був невеликий гладенький шматок деревної кори. Це був той самий шматок, який він примітив ще вночі й увесь цей час міцно стискав у занімілих пальцях. Він не став кидати його чи видавати провокаційних звуків.
Він просто повільно підвівся, але не на весь зріст, а на одне коліно. Він зробив це цілком безшумно, як тінь, що відділяється від іншої тіні. Брудна вода стекла з його одягу без жодного сплеску.
Радмила нічого не почула й продовжувала напружено дивитися вперед. Максим опинився рівно за метр за її спиною. Він відчував запах її поту, змішаний зі стійким запахом деревної золи.
Він бачив напружені м’язи на її тонкій шиї й пульсуючу жилку під шкірою. Один швидкий рух, і він легко міг би зламати їй хребці. Один точний рух, і вона була б мертва до того, як зрозуміла б, що взагалі сталося.
Але він не став її атакувати. Максим плавно простягнув руку й дуже обережно, з неймовірною ювелірною точністю, опустив шматок деревної кори просто в її відкритий сагайдак. Кора лягла точно між яскравими опереннями стріл.
Потім він так само плавно й текуче відступив на два кроки назад. Він віртуозно злився зі стовбуром берези, що стояла поруч. За секунду над тихим яром пролунав протяжний, низький звук ритуального рога.
Перші промені сонця нарешті торкнулися верхівок дерев. Перше важке випробування офіційно закінчилося. Радмила сильно здригнулася й різко обернулася.
Її очі широко розкрилися від шоку. За три метри від неї, недбало притулившись до стовбура берези, спокійно стояв Максим. Брудний, повністю вкритий листям і мохом, він усе ще зливався з лісом.
Він більше не ховався, а просто відкрито дивився на неї. Його погляд був спокійним і дуже холодним. Так дивиться людина, яка вже все давно вирішила.
Власта й решта мисливиць вискочили з кущів, нервово скидаючи зброю. «Опустіть», — владно сказав Максим. Його голос сильно охрип від довгого мовчання й холоду, але лишався твердим.
Сонце остаточно зійшло над лісом. Радмила розгублено дивилася на нього, важко й уривчасто дихаючи. Вона просто не могла зрозуміти, звідки він так раптово взявся.
Як він міг опинитися в неї за спиною, якщо вона щойно досконало перевіряла цей сектор? Це зовсім не вкладалося ні в яку звичну логіку, ні в який багатий досвід. «Ти боягузливо ховався в багні, як жалюгідний черв’як», — вигукнула вона, марно намагаючись приховати помітне тремтіння в голосі.
«Це не робить тебе справжнім воїном, це робить тебе нікчемним боягузом». Максим повільно струсив із плеча прилиплий пучок сивого лишайника. «Перевір свій сагайдак, Радмило».
Вона здивовано насупилася, і її рука інстинктивно потяглася за спину, до стріл. Пальці намацали щось неприродно широке, пласке, зовсім не схоже на древко. Вона тремтячою рукою витягла шматок сирої деревної кори.
Над яром повисла абсолютна, дзвінка тиша. Власта миттєво зблідла від жаху. Зора перелякано прикрила рот рукою.
Радмила відсторонено дивилася на шматок брудної кори у своїй руці. До неї дуже повільно, але невідворотно доходив справжній сенс того, що сталося. Він не просто майстерно сховався від них.
Він підійшов до неї впритул. Настільки близько, що зміг непомітно покласти цей предмет у її особисте спорядження. Він легко міг убити її…
