Міг перерізати горло, зламати шию або просто забрати зброю. Але він свідомо лишив їй життя. І лишив цей принизливий знак, щоб вона точно знала про свою поразку.
Максим зробив рішучий крок уперед, прямуючи просто на неї. «Я взагалі не ховався від тебе», — тихо сказав він, дивлячись їй просто в приголомшені очі. «Я просто дозволив тобі мене не знайти, веди мене до матері».
Перше випробування було закінчено. Радмила стиснула шматок кори в руці так сильно, що побіліли кісточки пальців. Гнила деревина жалібно хруснула, розсипаючись дрібною трухою.
У її очах, зазвичай таких холодних і розважливих, зараз яскраво палала суміш глибокого приниження й первісної люті. Вона завжди вважалася найкращою мисливицею цього клану. Ніхто й ніколи не підходив до неї зі спини в її власному лісі.
А цей незрозумілий чужинець, позбавлений зброї й звичного одягу, не просто спритно обдурив її. Він зробив її цілком безпорадною на очах у власних довірених підлеглих. «Ходімо», — люто процідила вона крізь стиснуті зуби, різко розвертаючись.
Власта й Зора мовчки розступилися, пропускаючи Максима вперед. У їхніх поглядах більше не було тієї зневаги, з якою вони гордо дивилися на нього вчора. З’явилося щось зовсім нове — шаноблива обережність і явна осторога.
Той самий звір, якого вони наївно вважали загнаним, виявився хижаком вищого порядку. Вони повернулися в поселення, коли яскраве сонце вже повністю освітило круглу площу. Люди тривожно збиралися біля головного будинку.
Дара стояла на ґанку, звично спираючись на посох із воронячим черепом. Її білясті очі чіпко обмацували процесію, що наближалася. Вона чудово бачила брудного, продроглого до кісток Максима.
Вона бачила до межі напружену спину Радмили, що йшла попереду. Також вона помічала явне сум’яття на обличчях решти втомлених мисливиць. «Він живий», — задоволено констатувала мати, коли вони підійшли ближче.
Її голос звучав рівно, але в ньому легко вгадувалося ледь помітне задоволення. «Він боягузливо ховався в багні біля самого краю», — різко відповіла Радмила, не сміючи підводити очей на стару. «Він використав жалюгідну хитрість, недостойну справжнього воїна».
Дара повільно перевела свій мудрий погляд із Радмили на Максима. Той стояв напрочуд спокійно, навіть не намагаючись обтруситися чи зігрітися. Хоч його змучене тіло все ще трусило від багатогодинного суворого переохолодження.
«Хитрість, яка зберігає воїну життя, завжди гідна поваги», — промовила Дара, голосно стукнувши посохом об кам’яну плиту. «Ліс не судить за нашими правилами. Ліс судить виключно за результатом».
«Ти вижив, сміливий чужинцю. Твоє перше випробування успішно пройдене». Зібраним натовпом прокотився тихий і дуже тривожний гул.
Жінки перелякано перешіптувалися, кидаючи на Максима косі й недовірливі погляди. Давнє пророцтво, в яке багато хто тут вірив лише наполовину, раптом почало набувати реальної плоті й крові. «Відведіть його назад у кліть», — владно наказала Дара.
«Дайте йому гарячої води й ситного м’яса. На заході сонця я офіційно оголошу друге випробування». Максима знову надійно замкнули в темній напівземлянці.
Цього разу Зора принесла йому не лише ситну їжу. Там були теплі відвари з цілющих трав, що приємно пахли чебрецем і чимось невловно гірким. Вона поставила миску на холодну підлогу й затрималася значно довше, ніж зазвичай.
«Як ти взагалі це зробив?» — спитала вона схвильованим шепотом, лякливо озираючись на двері. «Як ти зміг підійти до самої Радмили? Вона ж чує, як падає листок за цілу сотню кроків».
Максим повільно взяв у руки кухоль із гарячим відваром. Рятівне тепло від глини повільно передавалося його сильно занімілим пальцям. «Я рухався не тоді, коли в лісі було тихо», — відповів він, роблячи обережний ковток.
«Я рухався лише тоді, коли шумів вітер. І коли хрустіли гілки під її власними важкими ногами». Людський слух просто не може однаково чітко сприймати два звуки одночасно.
Мозок автоматично відсікає те, що вважає звичним тлом. «Я просто став цим тлом!» Зора дивилася на нього широко розплющеними, враженими очима.
Для неї це звучало як справжня магія. Для Максима ж це була базова тактика прихованого проникнення. Її жорстко вбивають курсантам у голову ще на першому курсі.
«Ти дуже небезпечний», — тихо й переконано сказала вона. «Радмила ніколи не пробачить тобі цього публічного приниження. Вона обов’язково вб’є тебе на другому випробуванні».
«Якщо не зробить цього сама, то хитро підлаштує так, щоб це зробив ліс». «Друге випробування», — Максим задумливо відставив кухоль. «Що це буде за випробування? Полювання?»
Зора ствердно кивнула, нервово тереблячи край своєї вовняної куртки. «Це кров за кров. Ти обов’язково маєш принести цінну здобич».
«Але це має бути не простий звір. Наша мати сама назве конкретну ціль. Зазвичай це великий сікач або хитра рись».
«Але Радмила… вона може легко наполягти на чомусь значно гіршому». «На чому саме?» Голос Зори знову помітно здригнувся.
«Величезний ведмідь-шатун. Він зараз блукає в дальніх північних ущелинах. Дуже старий, увесь укритий моторошними шрамами, неймовірно розумний звір».
«Він жорстоко вбив трьох наших найкращих мисливиць минулої морозної зими. Ми більше не ходимо на його територію. Якщо тебе пошлють саме по нього, це певна смерть».
«Без доброго заліза його просто не взяти». Максим мовчав цілу секунду, швидко прокручуючи в голові новий розклад. Ведмідь-шатун — це найнебезпечніший хижак дикого лісу.
Він абсолютно непередбачуваний, вкрай агресивний і зовсім не боїться людини. Іти на нього з простим списом чи луком — чисте самогубство, навіть для досвідченої групи. Іти наодинці з примітивною зброєю — це однозначний вирок.
«Зрозуміло», — абсолютно рівно промовив Максим. «Дякую за попередження, Зоро». Вона коротко кивнула й швидко вийшла, щільно зачинивши за собою важкі двері.
Максим знесилено ліг на шкуру. Його тіло відчайдушно вимагало сну, але мозок продовжував працювати на граничних обертах. Якщо Радмила продавить рішення з ведмедем, йому доведеться кардинально міняти правила гри.
Ведмедя неможливо перемогти в прямому фізичному зіткненні. Його можна лише розумно перехитрити. Доведеться використати ландшафт, фізику й психологію самого звіра.
Він спав уривками, прокидаючись кожні пів години, щоб добре розім’яти м’язи й не дати їм заклякнути. Тіло — це його найголовніший інструмент. Запустити його зараз означало підписати собі певний вирок ще до початку полювання.
Увечері важкий засув знову ляснув. Цього разу по нього прийшли похмура Власта й ще дві суворі мисливиці. Їхні обличчя були хмурими, а рухи дуже різкими.
«Виходь», — грубо кинула Власта. «Мати чекає». Площа була яскраво освітлена великими палаючими вогнищами.
Яскраві іскри високо злітали в темне небо, змішуючись із холодними зорями. Дара сиділа на різьбленому дерев’яному кріслі, вкритому величезною ведмежою шкурою. Радмила гордо стояла по праву руку від неї.
Обличчя старшої мисливиці нагадувало висічену з твердого каменю маску. На ньому не було жодної емоції, лише холодний і безжальний розрахунок. Максима підвели просто до жаркого вогнища.
«Ти переконливо довів, що вмієш ховатися», — урочисто почала Дара. У відблисках полум’я її обличчя здавалося ще давнішим. Ніби сам невблаганний час прорізав ці глибокі зморшки.
«Але надійний щит клану має вміти не лише уникати удару. Він має вміти впевнено завдавати його сам». Друге випробування полягало в небезпечному полюванні.
Радмила рішуче зробила крок уперед. «Він має довести, що його кров гарячіша, ніж у звіра», — голосно сказала вона, звертаючись до всього поселення. «У північній паді блукає страшний господар, той, хто забрав життя наших сестер».
«Якщо цей жалюгідний чужинець справді той, про кого говорить пророцтво, нехай принесе його голову. Якщо ж ні, нехай його обгризені кістки назавжди лишаться там». Натовпом знову прокотився переляканий, тремтячий зітх.
Жінки зі страхом переглядалися. Вимагати від беззбройного чужинця вбити розлюченого шатуна було не просто жорстоко. Це був відкритий і нахабний виклик самому лісу.
Дара невдоволено насупилася. Вона чудово розуміла хитру гру Радмили й бачила, що та намагається усунути Максима чужими пазурами. Але публічний виклик уже було кинуто, і мати не могла відступити, не показавши свою слабкість…
