Дарія, вагітна, обманута, покинута тепер без жодної підтримки, поставала не співучасницею афери, а такою ж постраждалою стороною, яка довірилася не тому чоловікові. «Що з нею буде тепер?» — тихо спитала Вікторія, відчуваючи несподіваний укол жалю до незнайомки, про чию вагітність дізналася з документів у чужій сумочці кілька днів тому. «Це вже не в моїй компетенції, — відповів слідчий. — Але, судячи з усього, вона залишилася зовсім сама, без засобів до існування, з дитиною на підході. Максим Романович, перебуваючи під судовим обмеженням на виїзд і чекаючи суду, навряд чи зможе матеріально забезпечувати її найближчим часом».
Андрій Михайлович, який до того мовчки слухав розмову, несподівано промовив задумливим тоном: «Доля часом дивовижно справедлива у своїй жорстокості. Той, хто планував побудувати власне щастя на обмані й зраді, тепер втрачає все: і наречену зі статками, і коханку з майбутньою дитиною, які залишилися без жодної підтримки».
Дні складалися в тижні, а тижні поступово перетікали в місяці. І з кожним днем Вікторія відчувала, як затягуються рани, завдані зрадою Максима, хоча повністю позбутися гіркого осаду їй усе ще не вдавалося. Розгляд справи про шахрайство набирав обертів, і слідство розкривало все нові й нові деталі витонченої схеми, яку Максим виношував разом із матір’ю впродовж довгих місяців. З’ясувалося, що подібна схема була не першою в їхній практиці.
Виявилося, що кілька років тому Світлана Іванівна намагалася провернути схожу аферу з іншою заможною сім’єю, але тоді наречена, на щастя, вчасно розірвала заручини з цілком інших особистих причин, так і не дізнавшись про підготовлюваний обман. Ця інформація лише зміцнила впевненість слідства в умисному, систематичному характері злочинної діяльності матері й сина. Максим, позбувшись роботи й репутації, опинився в украй скрутному фінансовому становищі. Судові витрати, гонорари адвокатів, які намагалися хоч якось пом’якшити його долю, з’їдали останні рештки заощаджень.
А знайти нову роботу в рідному місті, де практично кожен уже був наслуханий про скандал, що вибухнув, виявилося цілком неможливою справою. Колишні друзі й знайомі, які ще недавно із задоволенням приймали його запрошення на дружні посиденьки, тепер уникали будь-якого спілкування, побоюючись заплямувати власну репутацію зв’язком із людиною, обвинуваченою в такому серйозному злочині.
Якось, приблизно за два місяці після злощасного весілля, Ірина зателефонувала Вікторії з новинами, які змусили її завмерти від несподіванки. «Віко, ти не повіриш, кого я сьогодні бачила біля супермаркету, — почала подруга схвильованим голосом. — Максима, знаєш, у якому він був вигляді? Одяг зім’ятий, ніби він у ньому спав кілька днів поспіль. Обличчя змарніле, неголене. Він випрошував у перехожих дріб’язок на їжу, уявляєш?»
Вікторія відчула дивну суміш емоцій від цієї новини. Десь глибоко всередині, там, де ще жевріли рештки колишньої прив’язаності до людини, яку вона колись щиро кохала, ворухнулося щось схоже на жаль. Але тут же цей жаль витіснив спогад про лист, знайдений у валізі, про слово «дурепа», звернене до неї самої, про холоднокровний план розорення її сім’ї. «Він сам обрав цей шлях, — промовила вона нарешті твердим голосом. — Кожен отримує те, на що заслуговує своїми вчинками».
«А знаєш, що ще цікавіше? — вела далі Ірина. — Кажуть, що Світлана Іванівна серйозно захворіла на нервовому ґрунті, злягла з гіпертонічним кризом, а оскільки грошей на нормальне лікування в неї тепер немає, лежить у звичайній місцевій лікарні, де умови лишають бажати кращого. Сусіди розповідають, що вона практично нікого не приймає. Хіба що зрідка її навідує якась далека родичка».
Вікторія мовчки слухала ці новини, намагаючись розібратися у власних почуттях. Розумом вона розуміла, що така розплата справедлива, що люди, які планували такий цинічний злочин проти її сім’ї, заслуговують понести серйозне покарання за скоєне. Але десь у глибині душі, у тій її частині, яка все ще залишалася доброю й співчутливою, попри пережиту зраду, жевріло невиразне жалкування про те, що людські життя виявилися настільки зламаними жадібністю й користолюбством.
Що ж до Дарії, то її доля склалася дещо інакше. Дізнавшись правду про кримінальні плани Максима, про його подвійне життя й холоднокровний розрахунок, вона, за чутками, що дійшли до Вікторії через знайомих, ухвалила важке, але остаточне рішення повністю розірвати всі зв’язки з колишнім коханим. Вона повернулася до рідного села до своїх батьків, де за кілька місяців народила здорового хлопчика, давши йому своє прізвище й вирішивши виховувати сина самостійно, без жодної участі біологічного батька.
Якось, приблизно за пів року після скандалу, що вибухнув, Вікторія несподівано отримала листа, надісланого звичайною поштою на адресу батьківського дому. Відкривши конверт тремтячими від хвилювання пальцями, вона виявила всередині коротку записку, написану акуратним, трохи нерівним почерком. Вікторія розгорнула складений удвоє аркуш паперу, і очі її швидко побігли по нерівних, явно написаних поспіхом рядках. «Добрий день, Вікторіє Андріївно. Пробачте за сміливість звернутися до вас напряму, але мені дуже потрібно було сказати вам ці слова. Мене звати Дарія, і я знаю, що ви напевно відчуваєте до мене неприязнь, дізнавшись про мою роль у цій жахливій історії. Але, повірте, я дізналася правду про плани Максима та його матері лише після скандалу на весіллі, про який мені розповіли спільні знайомі із села. Усі ці місяці я щиро вірила, що він розходиться з нареченою з якихось серйозних особистих причин, що почуття його давно охололи і що після розставання ми з ним і з нашим майбутнім сином зможемо нарешті почати чесне, відкрите життя. Я не підозрювала про підготовлюване шахрайство, про підроблення документів, про холоднокровний розрахунок на ваші гроші. Дізнавшись правду, я пережила такий самий шок і таку саму відразу, яку, мабуть, пережили й ви самі. Пробачте мені за мимовільну участь у цій історії. І знайте, що я ніколи не хотіла завдати вам зла. Бажаю вам знайти справжнє щастя з гідною людиною, на яке ви, безумовно, заслуговуєте…»
