Вона не стала просити слова чи чекати, поки до неї звернуться офіційно. Заступниця директора просто підійшла до столу й поклала перед начальником прозорий пластиковий файл. Усередині був той самий лист Лейли, акуратно написаний дрібним тремтячим почерком.
Салма не стала виголошувати довгих виправдувальних промов перед своїми колегами. Вона лише твердо заявила, що не вважає те, що сталося, хитрим планом зі пом’якшення покарання. Усі присутні в залі з неприхованим подивом повернулися в її бік.
Вона продовжила говорити спокійним і рівним голосом, у якому несподівано прозвучала прихована м’якість. Салма пояснила, що Лейла не просить помилування й нікого не звинувачує у своїх бідах. Усе, чого хоче ця приречена жінка, — народити свою дитину в безпечних умовах.
І робить вона це не для того, щоб урятувати власне життя будь-якою ціною. Її головна мета — хоча б на одну коротку мить відчути себе справжньою матір’ю. Директор Мухаммад Лутфі Аль-Ямані випростався в кріслі, ніяк не коментуючи цю емоційну заяву.
Він довго й пильно дивився на свою сувору заступницю, намагаючись зрозуміти мотиви її вчинку. Потім він сухо запитав, чи справді вона вважає це грубе порушення статуту неважливим. Салма без тіні сумніву відповіла, що сьогодні йдеться про зовсім інше.
На її глибоке переконання, зараз комісія зіткнулася з вибором між сухою буквою закону й людським сумлінням. Після цих слів у залі запанувала неймовірно важка й багатозначна тиша. Ніхто з колег не наважився їй аплодувати, але й відкрито заперечувати теж не став.
Усі зрозуміли, що між цими двома жінками виник незбагненний, майже містичний зв’язок. Одна з них втратила дитину, а друга готувалася подарувати життя, перебуваючи на краю прірви. І цей глибокий зв’язок неможливо було пояснити чи зруйнувати жодними тюремними правилами.
Збори завершилися приблизно за дві години без винесення суворих дисциплінарних стягнень персоналу. Натомість адміністрація підготувала спеціальний офіційний запит до вищих інстанцій. Керівництво просило дозволити Лейлі народити під повним медичним контролем у нормальних умовах.
Дивовижно, але цей безпрецедентний документ підписав не лише директор, а й увесь керівний склад в’язниці. Такого одностайного рішення в стінах цього похмурого закладу не ухвалювали вже понад десять років. Уранці третього травня, ще до сходу сонця, на місто обрушився потужний шторм.
Сильний вітер свистів за високими бетонними стінами, а грім змушував тремтіти залізні ґрати на вікнах. Зливова каналізація швидко переповнилася, перетворивши внутрішній двір на справжню бурхливу ріку. Небо було затягнуте важкими сірими хмарами, а в коридорах панувала похмура, моторошна тиша.
Але в камері номер 17 тим часом розгорталася своя власна, невидима світові битва. Близько четвертої години ранку одна з чергових охоронниць почула дивний, уривчастий стогін. Лейла лежала на холодній підлозі, згорнувшись клубком і міцно тримаючись за великий живіт.
Вона нікого не кликала на допомогу, а лише слабо торкалася рукою крижаних металевих дверей. Її негайно перевели до медичного блоку, але через жахливий шторм транспортування до міської лікарні виявилося неможливим. Ситуацію ускладнило те, що блискавка пошкодила електростанцію, спричинивши серйозні перебої зі світлом…
