Карім з’явився через три дні. Побачивши скромний будинок, його обличчя перекосилося від огиди.
— Тітонька остаточно збожеволіла, — заявив він із порога. — Продати родинну спадщину й оселитися в цій конурі.
— Це мій дім, — спокійно відповіла Саміра. — А ти тут гість. Причому непроханий.
— Я прийшов востаннє спробувати тебе врозумити. Родина в люті. Ти зганьбила пам’ять дядька, зв’язавшись із цим… — він зневажливо скосив очі на Андрія, — авантюристом. Але ще не пізно. Розлучися, поверни хоча б частину грошей, і ми постараємося забути цю ганьбу.
— Ні.
— Тоді сама винна. Суд визнає тебе недієздатною, і я стану твоїм опікуном. Заради твого ж блага.
Після його відходу Саміра довго дивилася у вікно на запилену вулицю.
— Він може виграти, знаєш, — сказала вона нарешті. — У нього зв’язки, гроші на найкращих адвокатів, підтримка родини. А в нас є правда. — Вона втомлено всміхнулася. — У катарських судах правда інколи коштує дешевше за хорошого адвоката.
Вранці Андрій застав її за незвичним заняттям. Саміра перебирала документи й розкладала їх на дві акуратні стоси.
— Що це?
— Підготовка. Якщо Карім доб’ється свого, треба встигнути захистити фонд.
— Як?
Вона довго дивилася на нього, ніби зважуючи кожне слово.
— Є спосіб. Але мені потрібна твоя допомога. І твоя згода.
— На що?
— На те, щоб наш шлюб став справжнім. Офіційним. Не тільки ніках, а повноцінний союз, визнаний владою Катару.
Андрій сів, відчувши, як ноги стають ватяними.
— Але ми ж домовлялися… Контракт. Один рік.
— Контракт закінчиться за два місяці. А Карім діє вже зараз. Якщо ти станеш моїм офіційним чоловіком, він не зможе так легко претендувати на опікунство. І головне — я зможу передати тобі управління фондом через заповіт.
— Саміро, я не можу вирішити таке одразу.
— Я не прошу тебе кохати мене, — перебила вона. — Я прошу захистити те, у що ми обоє тепер віримо. Подумай до завтра…
