— До втікачів-слуг! До нелегалів! До людей, які порушують закони Катару!
— Я допомагаю людям повернути гідність, — сказав Андрій, дивлячись Карімові просто в очі. — Можливо, вам це слово незнайоме.
Карім замахнувся. Андрій устиг ухилитися й перехопив його зап’ясток.
— Не треба, — тихо сказав він. — Ви не хочете цього робити.
— Відпусти мене, брудний мігранте!
Саміра встала, спираючись на підлокітники крісла.
— Каріме, забирайся з мого дому. Негайно.
— Це ще не кінець! — прошипів племінник, вириваючи руку. — Я доведу в суді, що ти недієздатна. Доведу, що цей пройдисвіт маніпулює тобою!
Коли двері за ним грюкнули, дім поринув у глуху тишу. Саміра повільно опустилася назад у крісло.
— Пробач, — сказав Андрій. — Я не повинен був.
— Ти захищав свою честь. І мою теж. — Вона підвела на нього очі. — Карім не зупиниться.
— Я знаю.
— Отже, нам треба діяти швидко. Я ухвалила рішення. Ми продаємо будинок.
— Що? Але ж це родинний маєток. Символ вашого становища.
Вона невесело всміхнулася.
— Це золота клітка. Я прожила в ній понад тридцять років і тільки тепер розумію, як сильно її ненавиджу.
Наступного тижня маєток Аль-Хамаді перетворився на справжній мурашник. Вантажники пакували антикварні меблі, оцінювачі складали описи з діловим виглядом, потенційні покупці ходили залами, оцінюючи мармурові колони й висоту стель. Андрій спостерігав за цим із несподіваним відчуттям. Здавалося, на його очах по цеглині розбирали палац, який колись уявлявся йому втіленням недосяжної мрії. Кришталеві люстри обережно знімали зі стель і загортали в пухирчасту плівку. Перські килими скручували в щільні рулони. Картини в позолочених рамах зникали в дерев’яних ящиках.
— Не шкодуєш? — спитав Андрій одного вечора, коли вони сиділи на терасі серед коробок.
— Про що?
— Про речі.
Саміра похитала головою.
— Знаєш, після аварії, коли я опритомніла в лікарні й побачила, що лишилося від моїх рук, першою думкою був не біль. Я думала про те, що більше ніколи не зможу торкнутися обличчя чоловіка. А він уже був мертвий. Після цього речі перестали щось означати.
Новий будинок виявився скромною двоповерховою оселею в тихому районі на околиці Дохи, де жили дрібні службовці, пенсіонери й родини середнього достатку. Жодних фонтанів, жодного італійського мармуру. Білі стіни, плиткова підлога, невелике подвір’я з самотньою фініковою пальмою.
— Ласкаво просимо додому, — сказала Саміра, переступаючи поріг.
— Сусіди будуть шоковані, — зауважив Андрій, заносячи коробки. — Вдова Аль-Хамаді у звичайному районі.
— Нехай. Я втомилася жити так, як від мене чекають інші…
