— Коли я погоджувався на цей шлюб, — повільно сказав він, добираючи слова, — я дав обіцянку. Бути надійним чоловіком, помічником, захисником. Ця обіцянка не тільки на ті дні, коли гроші надходять без перебоїв.
Він зробив крок до неї, уперше за довгий час порушивши дистанцію, якої вони обоє так ретельно дотримувалися.
— Моя відданість не куплена за двадцять тисяч, Саміро. Ви купили мій час, мою працю, мій підпис. Можливо. Але відданість… її ви заслужили тієї ночі, коли попросили мене читати суру Ар-Рум. Коли побачили в мені не річ, яку можна купити, а людину з душею. «Дар Аль-Аман» тепер частина мене. Я не покину фонд. І вас не покину.
Саміра довго дивилася на нього. У кабінеті було чути лише рівне дихання кондиціонера й далекий шум машин за вікном. Потім вона повільно опустилася в крісло.
— Ти розумієш, що кажеш? — тихо спитала вона. — У тебе є родина в Україні. Дідова земля. Майбутнє.
— Розумію.
— Ні. Не розумієш. Ти думаєш, це шляхетність. А я бачу хлопця з українського села, який готовий пожертвувати всім заради чого? Заради старої жінки зі скаліченими руками?
Андрій засунув руки в кишені — звичка, що лишилася від тих часів, коли він був простим техніком.
— Я дещо відклав, — сказав він нарешті. — Майже всю зарплату за останні пів року. Думав, вистачить на будинок у Чорнолісах. Може, на майстерню. Тридцять тисяч доларів.
Саміра різко підвела голову.
— Андрію, ні. Це твої гроші. Твоє майбутнє.
— Цього вистачить на три місяці роботи фонду. Може, на чотири, якщо урізати витрати. Оренда, юристи, квитки тим, хто хоче повернутися додому. Я все порахував.
— Ти збожеволів.
— Можливо, — він сумно всміхнувся. — Але ви самі казали: у Досі чесність коштує дорого. Ось моя ціна.
Саміра відвернулася до вікна, але він устиг помітити, як здригнулися її плечі. Коли вона знову заговорила, голос був глухий:
— У цьому світі майже все продається й купується. Відданість, повага, навіть любов часто мають ціну. Я думала, що давно це зрозуміла. А ти… ти руйнуєш усе, у що я змусила себе повірити. Іди, Андрію. Мені треба подумати.
Наступного ранку Карім увірвався до дому, почавши кричати ще з порога. Андрій почув його голос із кухні — різкий, верескливий, сповнений люті.
— Де цей український злодій? Де він ховається?
Андрій спустився до вітальні. Карім метався між диванами й розмахував якимись паперами. Саміра сиділа в кріслі біля вікна цілком спокійно.
— Ось ти де! — Карім тицьнув в Андрія пальцем із масивним золотим перснем. — Думав, я не дізнаюся? Ти обкрадаєш мою тітку! Ховаєш її гроші!
— Це мої гроші, — спокійно відповів Андрій. — Моя зарплата за пів року. Можу показати документи.
— Зарплата! — Карім повернувся до Саміри. — Тітонько, невже ти не бачиш? Він користується тобою. Спершу втерся в довіру, потім одружився, тепер виводить гроші!
— Досить, — тихо, але твердо сказала Саміра. — Андрій має право розпоряджатися своїми коштами. Я знаю, куди йдуть ці гроші…
