Тієї ночі Андрій сидів у дворику під зорями. Тими самими зорями, що світили над його селом. Тільки тут вони були приховані пустельним серпанком. Він думав про матір, яка чекає на його повернення, про дідову землю, яку вже можна було викупити, про будинок, який він міг звести. А потім згадував обличчя людей у фонді. Десятки історій болю, страху й надії. Вранці він знайшов Саміру у вітальні.
— Ти вирішив поїхати, — сказала вона, не розплющуючи очей.
— Ні. Я залишаюся. Я згоден.
Вона розплющила очі.
— Ти розумієш, що це означає? Це вже не гра, Андрію.
— Розумію. Але хіба те, що ми робимо, колись було грою?
Офіційна церемонія відбулася тихо. Шейх Юсуф виглядав здивованим, але зайвих запитань не ставив. Коли все закінчилося, Саміра передала Андрієві щільний конверт.
— Тут заповіт. Усе моє майно переходить фонду «Дар Аль-Аман». Ти стаєш єдиним розпорядником.
— Не кажіть так. Ви ще довго проживете.
— Лікарі дають мені кілька місяців. Може, рік. Серце втомилося боротися, Андрію.
За тиждень стався перший напад. Андрій знайшов її непритомною у вітальні. У лікарні вона опритомніла бліда, виснажена, але при тямі.
— Пообіцяй мені, — прошепотіла вона, стискаючи його руку. — Що б не сталося, фонд житиме.
— Обіцяю.
Карім прийшов іще раз, тепер з адвокатом і кількома родичами. Уся компанія ввалилася в маленьку вітальню, наче до зали суду.
— Тітонько, — почав Карім солодким голосом, — ми прийшли з добрими намірами. Підпиши заяву про визнання шлюбу недійсним.
Саміра взяла документи, перегорнула їх і акуратно розірвала навпіл. Обличчя племінника налилося кров’ю.
— Ти втратила розум!
— Навпаки, я нарешті його знайшла. Є речі важливіші за гроші: гідність, честь, вірність слову. Але тобі цього не зрозуміти.
Коли непрохані гості пішли, Саміра тихо попросила:
— Принеси Коран. Прочитай мені Ар-Рум…
