«Пий повільно», — скомандував полковник, поки Сєвер жадібно ковтав рятівну рідину. Вода виявилася неймовірно крижаною й солодкою, нагадуючи справжній смак самого життя. Прибираючи флягу, Дроздов кинув, що зараз йому абсолютно байдуже, злодій перед ним чи космонавт.
«Ти наша людина, і ти тяжко поранений, тому я тебе витягну», — відрізав непохитний офіцер. Полковник додав, що з усім іншим вони обов’язково розберуться вже потім. Він повернувся в бік темної ущелини й неголосно, але дуже пронизливо свиснув.
Із нічної темряви миттю виринули ще двоє кремезних бійців у таких самих білих маскхалатах. Дроздов наказав швидко готувати ноші, бо до безпечної точки евакуації залишалося сім кілометрів горами. Бійці мали нести важкого пораненого по черзі, змінюючи один одного.
Один із підлеглих невпевнено почав говорити, що прекрасно знає особу цього пораненого кримінальника. «Виконувати наказ!» — жорстко обірвав його полковник, який органічно не терпів заперечень. Наступні сім кілометрів засніженими нічними горами кримінального авторитета несли буквально на руках.
У дорозі Сєвер кілька разів провалювався в небуття й щоразу приходив до тями від нестерпного болю. Полковник невідступно йшов поруч упродовж усього цього неймовірно виснажливого маршу. Коли поранений починав важко хрипіти, Дроздов нахилявся до нього зі словами підтримки.
«Дихай, рівно дихай і в жодному разі не здавайся», — твердив упертий офіцер. На світанку змучена група нарешті змогла благополучно дістатися позицій своїх військ. Далі були евакуаційний гелікоптер, військовий шпиталь і надскладна восьмигодинна операція.
Сєвер дивом вижив після такого смертельного поранення. Коли кримінальний авторитет опритомнів після важкого наркозу, біля його ліжка сидів усе той самий полковник. Він виглядав таким самим жорстким і абсолютно спокійним, ніби й не було тієї безсонної ночі в засніжених горах.
«Живий», — коротко й по-військовому сухо констатував Дроздов, дивлячись на свого пацієнта. «Виключно завдяки тобі, командире», — щиро прохрипів у відповідь урятований Сєвер. Полковник скромно поправив, що дякувати треба хірургові, а він лише доніс його до операційної.
У лікарняній палаті знову запала довга, багатозначна пауза. «Слухай, полковнику», — тихо сказав Сєвер, задумливо дивлячись у білу стелю. «Я ж прекрасно розумію, що ти міг просто пройти повз і навіть був зобов’язаний це зробити».
Авторитет прямо спитав, чому офіцер не залишив його помирати в тій проклятій ущелині. Дроздов трохи помовчав, обдумуючи свою чесну відповідь. «Бо я справжній солдат, а солдати ніколи не кидають своїх людей на певну смерть», — твердо промовив він.
Полковник додав, що це правило залізно працює, навіть якщо «свої» виявилися не зовсім на правильному шляху. Після цих слів він рішуче встав і звичним жестом смикнув свій армійський кітель. На прощання Дроздов порадив бандитові одужувати й більше не лізти туди, куди не слід.
Сказавши це, рятівник мовчки покинув світлу лікарняну палату. Сєвер довго дивився йому вслід, вражений небаченою силою духу цієї справжньої, сталевої людини. Таких правильних людей за все своє кримінальне життя авторитет зустрічав одиниці, їх легко можна було перелічити на пальцях.
Від тих драматичних подій минуло довгих шість років. Рятівник і врятований більше жодного разу не бачилися й навіть не телефонували один одному. Однак Сєвер нічого не забув і свято пам’ятав про свій неоплатний борг щодня.
Саме тому, коли він випадково почув про побитого старого зі зірваним орденом, у нього в голові відразу склався пазл. Він миттєво зрозумів, про кого саме йшлося в тій лазневій розмові. Щоб до кінця зрозуміти мотиви Сєвера, треба було зазирнути в його далеке, важке минуле.
Столиця, старий робітничий квартал, тисяча дев’ятсот сімдесят другий рік. У ті далекі часи цей район вважався вкрай неблагополучним і відверто бандитським місцем. Там стояли перекошені дерев’яні бараки й величезні комуналки на двадцять сімей, а в темних дворах-колодязях постійно вирішувалися чужі долі…
