— Не вирішить. — Кирило подивився на двері. — Він боягуз.
Він злодій, а не вбивця. Вбивцю він наймає. А його вбивця лежить он там.
Кирило зняв окуляри, протер уціліле скло краєм сорочки. — Готуйтеся, скоро буде шоу. І ми в ньому — головні режисери.
Він не відчував страху. Тільки холодний азарт гравця, який пішов ва-банк і чекає, коли круп’є відкриє карти. Двері мали відчинитися щохвилини.
Ранок у СІЗО настає не зі світанком, а з брязкотом засувів. О 8.00 двері камери 208 розчахнулися. На порозі стояв не черговий прапорщик із баландою.
Стояв посилений наряд загону спецпризначення в масках і з кийками. А за їхніми спинами — майор Дронов. Начальник оперативної частини.
Господар цього бетонного світу. Дронов увійшов упевнено, очікуючи побачити зламаного, зарюмсаного ботаніка і підписане чистосердечне. Він уже приготував теку для справи.
Але він побачив інше. Посеред камери в калюжі загуслої за ніч крові лежав Штопор. Його засклянілі очі дивилися на майора з німим докором.
Поруч валялася саморобна заточка. А біля стіни плечем до плеча стояли троє. Величезний Людожер із перебинтованими руками, похмурий Мовчун і Кирило.
Блідий, у просоченому кров’ю светрі, з рукою, примотаною ганчіркою до грудей, і в розбитих окулярах. Вони не тулилися по кутках. Вони стояли як розстрільна команда, яка сама прийшла по вирок.
«Твою матір!» — видихнув Дронов. Запах крові й випорожнень ударив йому в ніс, збивши пиху. «Що ви накоїли, виродки!»
«Самооборона, громадянине начальнику!» — хрипко, але спокійно відповів Людожер. «Ваш чоловік зірвався. Напав із пером.
Довелося втихомирити». Дронов перевів погляд на Кирила, на його зламані пальці, на криваве плече. «А ти, хакере, живий?»
«Функціоную», — відповів Кирило своїм безбарвним голосом. «Папір готовий». Очі Дронова хижо блиснули.
Труп наркомана його не хвилював. Спише на передоз або бійку. Головне — папір.
Зізнання, яке закриє справу про розкрадання в банку і врятує йому, Дронову, шкуру! «У кабінет», — скомандував майор. «Усіх трьох.
Жмура прибрати. У камері провести повну санобробку». Кабінет начальника був іншим світом.
Тут пахло дорогим паркетом, шкірою й кондиціонером. На стіні висів портрет глави держави. На столі — масивний малахітовий прилад і три телефони.
Кирила, Людожера і Мовчуна ввели в наручниках. Посадили на пригвинчені до підлоги стільці. Охорона лишилася за дверима.
Дронов сів у своє крісло, розстебнув кітель. Йому було спекотно. «Ну?» — майор постукав пальцями по столу.
«Давай сюди писанину». Людожер, чиї руки були скуті спереду, насилу дістав із кишені складений листок. Той самий, який Кирило диктував йому вночі.
Він поклав його на полірований стіл. Дронов схопив папір. Розгорнув.
Його обличчя, червоне й спітніле, почало змінюватися. Спершу з’явилося здивування. Потім брови поповзли вгору.
А тоді фарба зійшла, лишивши сіру землисту маску. Там не було зізнання в шахрайстві. Там були цифри.
405-B-12. Blue Horizon. 150 тисяч доларів.
Дронов повільно підвів очі на Кирила. «Що це?»
