«Дружина», — кивнув Кирило. «Дата транзакції — 14 жовтня 1998 року. Сума — 150 тисяч доларів.
Це був перший транш із того самого общака». Валера присвиснув. «150 кусків зелені.
Та за такі бабки в дев’яносто восьмому можна було пів міста купити. А він, сука, нас на гречці тримав». «Пиши далі», — Кирило заплющив очі.
«Код доступу до архіву транзакцій — 77αω. Це ключ. Якщо Північ передасть його своїм людям на волі, вони зламають усю історію переказів.
Вони побачать, що Дронов крав у них три роки поспіль». Людожер дописав останні цифри. Рука його тремтіла.
Він дивився на цей клаптик сірого дешевого паперу, вирваного із зошита. На ньому були просто цифри. Але для обізнаних людей це був смертний вирок.
«Ти впевнений, що це спрацює?» — хрипко спитав Валера. «Північ — старий злодій. Він папірцям не вірить.
Він вірить людям». «Він вірить грошам», — відрубав Кирило. «Це не просто цифри, Валеро.
Це кров його братви. Дронов щурив із грівного фонду. Із грошей, що йшли на табори.
За таке не пред’являють. За таке ріжуть». У кутку камери заворушився Штопор.
Він сидів, обхопивши коліна, і гойдався з боку в бік. Його ломка входила в найтяжчу фазу. Його трусило.
Зуби цокотіли. «Ви! Ви покійники!» — заскиглив він, дивлячись на змовників божевільними очима.
«Дронов дізнається. Він дізнається. Він мені обіцяв».
«Що він тобі обіцяв, Сьомо?» Кирило повернувся до нього. Біль у руці робив його слова різкими, уривчастими.
«Дозу? Свободу?» «УДЗ», — прошепотів Штопор. «За місяць.
З чистими документами». Кирило гірко всміхнувся. «Подивися на мене, Сьомо.
Подивися на мою руку. Ти думаєш, Дронов випустить свідків?» Він встав, похитнувшись.
Підійшов до Штопора, попри те, що кожен рух віддавався пульсацією в зламаних пальцях. «Ти ідіот, Сьомо. Ми — прес-хата.
Ми — найбрудніше місце в цій тюрмі. Ми знаємо, як Дронов ламає людей. Ми знаємо його замовлення.
Ми знаємо його таємниці». Кирило обвів поглядом камеру. «Валера — колишній опер, якого Дронов підставив.
Ти — наркоман, який за дозу матір рідну продасть. Мовчун — узагалі темна конячка. А я — бухгалтер, який знає, де лежать його гроші».
Він нахилився до Штопора. «Дронов будує кар’єру. Йому потрібні чисті погони.
А ми — плями на його мундирі. Щойно я підпишу зізнання і візьму вину на себе, справу закриють. І тієї ж ночі в цій камері станеться пожежа.
Або бійка. Або передоз». Штопор завмер.
Його зіниці розширилися. «Нас зачистять». Кирило говорив це спокійно, як прогноз погоди.
«Усіх чотирьох. Бо мертві не базікають. Мертві не просять дозу.
Мертві не шантажують рахунками». Людожер за столом зім’яв у кулаці порожню пачку сигарет. «Він має рацію», — глухо сказав колишній опер.
«Я б на місці Дронова так і зробив. Немає людини — немає проблеми. Класика оперативної роботи».
«Але ж він кум», — Штопор заплакав. Сльози текли по його брудному неголеному обличчю. «Він же влада».
«Влада тут не він», — Кирило повернувся до столу, де лежав листок із цифрами. «Влада — це інформація. І зараз вона в нас».
Він подивився на Мовчуна. Той сидів на нижніх нарах, мовчки спостерігаючи за сценою. У його руках був шматок хлібного м’якуша, який він розминав у пальцях, перетворюючи на пластичну масу.
«Готово?» — спитав Кирило. Мовчун кивнув. «Капсулу давай».
Людожер відірвав від целофанового пакета, в якому Кирило приніс речі, невеликий шматок. Акуратно згорнув записку в тугу тонку трубочку, загорнув у целофан, запаяв край запальничкою. Вийшла маленька герметична капсула розміром із квасолину.
Мовчун узяв капсулу, втиснув її в хлібну кульку. Спритними рухами закатав, надавши форми ідеальної сфери. Потім обмазав зверху сажею з попільнички, щоб маска — так називали такі схованки — зливалася з брудом або сміттям, якщо раптом упаде.
«Куди піде?» — спитав Людожер. «Через коня», — прогудів Мовчун. «По каналізації, на 205-ту.
Там бродяги сидять. Звідти на корпус до Півночі. До ранку буде в діда».
«Якщо не перехоплять», — вставив Штопор. У його голосі прозвучала дивна надія. Кирило різко обернувся.
Штопор дивився на двері. Він не слухав план порятунку. Він думав про те, як продати цей план Дронову, за дозу, просто зараз.
«Валеро», — тихо сказав Кирило, — «у нас проблема». Людожер простежив за поглядом Кирила. Він теж побачив цей погляд Штопора, бігаючий, липкий.
«Сьомо», — лагідно покликав Людожер, — «іди сюди». Штопор втиснувся в куток. «Не піду.
Ви мене вб’єте. Ви змовилися». «Ми тебе рятуємо, дурню», — Валера встав.
«Якщо ти стукнеш, Дронов тебе першого в витрату пустить, як непотрібного свідка. Ти розумієш це?» «Не пустить», — заверещав Штопор.
«Я йому потрібен. Я працювати вмію. А ви… ви зрадники».
Він схопився на ноги, тримаючись за стіну. «Я покличу. Я зараз покличу продольного.
Скажу, що ви бунт готуєте, що маляву пишете». Кирило побачив, як напружилися м’язи на шиї Людожера. Валера ступив до Штопора.
«Сядь», — рикнув він. «Не сяду». Штопор метнувся до дверей, набрав повітря в груди, щоб закричати…
