Пряжка дзенькнула. — Давай по черзі, — сказав він. — Я перший, я акуратний.
Ольга закричала не від болю, а від люті. Голос зірвався. Вона билася, дряпалася, намагалася вкусити.
Танк затиснув їй рота долонею, від якої тхнуло тютюном і потом. — Тихіше, тихіше, — шепотів він. — Люди сплять.
Вони брали її по черзі. Спочатку Скальпель: швидко, жадібно, із садистською посмішкою. Потім Танк: важко, з хрипом, тиснучи вагою.
Грек був останнім, діяв повільно, дивився в очі. — Ти ж сама прийшла, — шепотів він. — Сама двері відчинила.
Тепер мовчи. Коли все закінчилося, вона лежала на шконці. Халат і форма були розірвані, тіло в синцях і крові.
Вони стояли навколо, застібали штани. Грек присів поруч, узяв її за підборіддя. — Ми знаємо, де твоя сестра працює.
На «Електроприладі». Зміна з восьмої до четвертої. — Діти в садку навпроти.
Якщо розкажеш, завтра вона отримає гостинець. Зрозуміла? Ольга мовчала, тільки важко дихала ротом.
— Підпишеш рапорт, — сказав він. — Напад, загроза життю, самооборона. — Все чисто.
Вона не відповіла. Грек підвівся. — Іди, ранок скоро.
Танк відчинив двері, ключ повернувся. Ольга підвелася повільно, ноги тремтіли. Вона вийшла в коридор.
Двері зачинилися за спиною. Годинник у черговій показував 4:18. Вона дійшла до столу, сіла.
Руки не тремтіли, але всередині щось тріснуло. Тихо, але назавжди. Ольга сиділа нерухомо ще сім хвилин, дивлячись на складений рапорт.
Потім встала. Ноги слухалися, хоча в стегнах пульсував тупий біль. Вона підійшла до умивальника, увімкнула воду.
Холодний струмінь ударив по зап’ястках. Ольга хлюпнула в обличчя, потім дістала з аптечки маленьку баночку тонального крему. Крем був тілесного відтінку, майже прозорий.
Вона завжди тримала його для ранкових змін після нічних чергувань, коли очі червоні, а шкіра сіра. Сьогодні крем знадобився інакше. Вона нанесла його пальцями, спершу під лівим оком, де вже наливався фіолетовий півмісяць.
Потім на шию, де відбитки пальців Грека проступали багряними смугами. І на ключицю, де Танк притискав надто сильно. На зап’ястку сховала сліди від ременя.
Рухи були точні, звичні, ніби вона зашивала чужу рану. Крем ліг рівно. У дзеркалі обличчя стало майже колишнім.
Тільки губа все ще кровоточила, бо вона прикусила її до м’яса. Ольга витерла руки, надягла свіжу сорочку із запасного комплекту. Форма висіла на гачку, запасна завжди була напоготові.
Вона застебнула всі ґудзики, поправила комір. Подивилася в дзеркало ще раз. Очі були сухі.
Добре. Вона сіла за стіл, узяла бланк рапорту. Почерк залишався рівним, літери прямими.
«14 грудня 1989 року, в період з 0 годин 45 хвилин до 4 годин 18 хвилин, засуджені Савельєв Григорій Іванович, Руденко Віктор Петрович і Мирошниченко Олег Васильович, які утримуються в камері дев’ять штрафного ізолятора, вчинили груповий напад на старшого інспектора з режиму Кравченко Ольгу Степанівну». «Мета нападу — заволодіння табельною зброєю та заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю. В умовах безпосередньої загрози життю та здоров’ю застосовано табельну зброю.
Загрозу відбито». «Засуджених відтіснено в камеру. Інцидент вичерпано.
Постраждалих серед особового складу немає». Вона перечитала текст. Усе чисто, жодного зайвого слова.
Підпис розмашистий, як завжди. Печатка, ляскіт по паперу. Готово.
Ольга прибрала рапорт у теку вихідної документації й зачинила сейф. Потім дістала з шухляди пачку цигарок, закурила. Дим гірчив, але заспокоював.
Вона курила повільно, дивлячись у стіну. О шостій тридцять ранку прийшов Льоха, її змінник. Очі сонні, куртка розстебнута.
— Доброго, Ольго Степанівно. — Як ніч?
