І саме тоді останній шматочок головоломки став на місце. Геннадій подивився в залу, повз адвокатів і допитливих глядачів, на жінку з сивіючим волоссям, яка сиділа в другому ряду. Вона міцно стискала велику сумочку, а на її обличчі застиг вираз, що був гримучою сумішшю провини й лютої рішучості.
Це була Олена, його колишня дружина, жінка, з якою він не розмовляв відтоді, як багато років тому було оформлено їхнє власне розлучення. Саме вона привела сюди Мілу, саме вона спостерігала за ним із тіні глядацької зали, чекаючи моменту, коли людині закону доведеться зіткнутися з людиною з плоті й крові.
«Ірино, що ще за лікування?» — запитав він тремтячим голосом.
На іншому кінці повисла тиша, цього разу іншого ґатунку. Це було не мовчання гніву, а мовчання людини, яка вирішує, яку частину своєї душі відкрити.
«Рак», — сказала вона нарешті. — «Рак грудей, друга стадія. Я вже чотири місяці проходжу курс хіміотерапії».
У залі суду стало ще тихіше, хоча Геннадій не думав, що таке можливо. Він сидів там, суддя, на підлозі власного суду, і його руки тремтіли так сильно, що йому довелося вчепитися в телефон обома руками.
«Коли ти збиралася мені сказати?» — вичавив він.
«Коли ти зрозумієш, що важливіше», — відповіла вона.
Ця фраза вдарила його, мов фізичний удар. Це було те саме, що вона сказала йому два роки тому, але тепер це несло в собі вагу боротьби не на життя, а на смерть.
Міла стояла поруч зі своїм дідусем, спостерігаючи за ним із дивним, тихим співчуттям. Діти мають здатність відчувати, коли дорослий поруч із ними руйнується, навіть якщо не розуміють механізмів цього руйнування. Вона простягнула руку й торкнулася рукава його чорної мантії, її маленькі пальчики провели по важкій тканині.
«Дідусю», — тихо сказала вона.
Він подивився на неї, його зір затуманили сльози, яких він не проливав десятиліттями.
«Можеш сказати матусі, щоб вона приїхала сюди?»
У цю мить суддя Геннадій Миронов ухвалив рішення, яке, ймовірно, буде предметом розмов у місцевому юридичному середовищі протягом наступних десяти років. Він підвів очі на Бориса й наказав йому призупинити слухання на невизначений строк. Він велів Костянтину Фадєєву та решті адвокатів зачекати в окремій кімнаті зі своїми клієнтами.
Усіх інших він попросив покинути залу суду. Коли важкі двері нарешті клацнули, зачинившись, і в кімнаті не лишилося нікого, крім нього, Міли й Олени, Геннадій так і лишився навколішки. Він розкрив обійми, і після хвилини обережних роздумів Міла ступила в них.
Від неї пахло полуничним шампунем і слабким ароматом воскової крейди. Вона була маленька й легка, але для Геннадія здавалася найважчою відповідальністю, яку він коли-небудь ніс. І він уткнувся обличчям у її волосся й нарешті дозволив собі заридати…
