Сенс візиту виявився настільки зухвалим, що Олена навіть не відразу повірила. За словами Вероніки, Дмитро опинився в тяжкій ситуації. Він страждає, переживає, не знає, як вчинити, бо розривається між обов’язком і справжнім коханням. Із дружиною, як тепер з’ясувалося, його пов’язували лише звичка, жалість і почуття обов’язку. А з Веронікою — все інакше. Там, звісно, було справжнє.
Олена слухала й поступово розуміла: чоловік не просто зраджував. Він устиг виставити її перед цією дівчиною мало не безпорадним тягарем, який великодушно терпить зі співчуття.
— Він не може вас залишити, — проникливо сказала Вероніка. — Ви ж… не зовсім у порядку. І вік уже не той. Дмитро дуже добрий. Він боїться здатися жорстоким.
Олена від подиву навіть трохи розтулила рота.
На мить їй захотілося підійти до дзеркала, зняти гумку, розпустити волосся і спитати в цієї дівулі, кого саме вона бачить перед собою. Так, Олена була вдома. Так, на ній був старий спортивний костюм. Так, вона не фарбувалася зранку і зібрала волосся абияк, щоб воно не заважало працювати. Але з якого моменту домашній одяг перетворював жінку на хвору стару?
У тридцять п’ять років?
Вероніка, схоже, справді вірила, що говорить із нещасною дружиною, яка чіпляється за чоловіка зі страху залишитися самій. Вона навіть заговорила м’якше, обережніше, ніби боялася добити Олену жорстокою правдою.
— Я розумію, вам неприємно це чути, — вела далі вона. — Але тримати людину поруч лише тому, що вам важко… Це нечесно. Іноді треба відпустити. Виявити мудрість. Подумати не тільки про себе, а й про його щастя.
Олена кліпнула. Потім повільно вдихнула…
