Спекотний місяць видався важким не лише через погоду. Повітря в місті стояло щільне, перегріте, вуличний пил липнув до взуття, вікна в офісі доводилося відчиняти рано-вранці, поки сонце ще не встигало перетворити кімнати на теплицю. Але Оксана майже не помічала задухи. У фонді розгорталася нова робота, і вона вперше за довгий час відчувала не просто втому, а ту втому, після якої не хочеться сховатися, бо за нею є результат.
Після поїздки в старовинний регіон вона запропонувала створити практичний посібник для районних лікарень із паліативної допомоги. Не товстий том, написаний для конференцій і звітів, а зрозумілу книжку для тих, хто справді стоїть біля ліжка пацієнта: медсестер, фельдшерів, чергових лікарів, координаторів, яким доводиться ухвалювати рішення не в зручному навчальному класі, а в тісній квартирі, в коридорі лікарні, у машині дорогою до далекого селища.
— Тільки без красивого позерства, — сказала вона Кравцю на робочій нараді. — Якщо людина в районі відкриє посібник і не зрозуміє, що робити в перші п’ять хвилин, значить, ми написали марний папір.
Мирон Степанович сидів на чолі столу, пальцями повільно обертав ручку. На нарадах він майже ніколи не говорив першим, зате вмів одним коротким запитанням оголити слабке місце будь-якого проєкту.
— Хто писатиме?
Оксана зрозуміла, що відповідь уже давно існує.
— Я.
— Термін?
— Перший варіант — до кінця осені. Якщо не будемо розтягувати погодження.
— Не будемо, — сказав Кравець. — Пишіть так, щоб зрозуміли не лише лікарі.
— Саме це я й збираюся зробити.
Від того дня вечори в неї знову стали робочими. Вона поверталася додому, знімала взуття в передпокої, ставила сумку біля стіни, заварювала чай і сідала за стіл біля вікна. На екрані поступово зростав документ: спершу двадцять сторінок, потім сорок, потім більше. Вона писала про біль, про догляд, про розмову з родичами, про те, як не пропустити погіршення, як правильно описувати стан пацієнта, як не боятися простих людських слів там, де сухий протокол безсилий.
Правою рукою вона тепер користувалася майже без постійного контролю. Ще недавно кожен рух вимагав окремого внутрішнього наказу: взяти, втримати, повернути, відпустити. Тепер рука частіше діяла сама. Іноді втомлювалася, іноді пальці починали ніби запізнюватися, і тоді Оксана відкладала клавіатуру, стискала й розтискала кисть, масажувала великий палець, терпляче повертаючи тілу його звичні обов’язки.
Але це вже не було поразкою. Це була робота.
Іноді вона писала від руки. Не тому, що так зручніше — зручніше було друкувати. Просто їй хотілося знову бачити на папері власний почерк. Він змінювався. Уже не був колишнім, швидким, упевненим, із різкими зв’язками літер. Але перестав бути безпорадним. Рядки виходили нерівні, більші за звичайні, зате живі. Оксана дивилася на них і думала, що людина повертається до себе не лише великими рішеннями, а й такими ось маленькими лініями на аркуші.
У середині місяця їй зателефонували з незнайомого номера. Вона якраз перечитувала розділ про оцінку болю в пацієнтів, яким важко говорити. Телефон здригнувся поруч із чашкою, на екрані з’явилося ім’я, якого в її списку не було.
— Оксано Андріївно? — спитала жінка.
Голос був низький, стриманий. У ньому чулося щось знайоме, хоча Оксана не відразу зрозуміла що.
— Так.
— Мене звати Дарина Миронівна. Ми бачилися дуже давно, але не розмовляли. Я донька Мирона Степановича.
Тепер Оксана згадала: жінка в дорогому пальті біля дверей палати, почервонілі від безсонної тривоги очі, зібране обличчя людини, яка тримається лише тому, що впасти не можна.
— Добрий день, Дарино Миронівно.
— Я хотіла б зустрітися з вами. Не у справах фонду. Просто особисто. Є речі, які мені треба сказати, і мені здається неправильним робити це телефоном.
Оксана помовчала. У проханні не було тиску, лише рівна, ретельно стримувана прямота.
— Добре. Де вам зручно?
Вони домовилися про кафе в старому районі, тихому, майже схованому від галасливих вулиць. Коли розмова закінчилася, Оксана ще кілька секунд тримала телефон у руці. Вона не знала, чого чекати від цієї зустрічі. Вдячності? Перевірки? Ввічливого інтересу до людини, яка стала важливою для її батька?
Усі ці варіанти були можливі. І жоден не здавався головним.
Вона закрила документ, допила вистиглий чай і раптом зрозуміла, що хвилюється. Не сильно, не болісно — інакше, обережно. Так хвилюються перед розмовою, у якій, імовірно, йтиметься не про роботу, а про щось крихкіше…
