— Я стараюся для вас, — відповів він. — Для мене головне, щоб Соня виросла щасливою й успішною.
У ту мить усі мої тривоги здалися мені дурницями. Як можна підозрювати в чомусь людину, яка говорить такі речі? Як можна сумніватися в любові, якщо вона має такий правильний вигляд?
Сонин день починався о шостій ранку.
— Доброго ранку, Сонечко, — чула я крізь сон голос Віктора. — На нас чекають великі справи.
Якщо я не була на зміні, цей голос здавався мені частиною нормального сімейного ранку. Рівний, спокійний, бадьорий. Але я не бачила обличчя доньки в такі хвилини.
Розклад Віктор склав до дрібниць. З шостої до пів на сьому — повторення вчорашнього матеріалу. Потім сніданок. Після сніданку — читання обов’язкової літератури. Після школи — короткий відпочинок, а тоді домашні завдання, додаткові задачі, вправи, музика, підготовка до чергового конкурсу.
Жодної хвилини порожнечі. Жодного вільного вечора просто так.
Коли вони займалися, Віктор сидів поруч. Іноді його плече майже торкалося Сониного. Він стежив за кожною літерою, за кожним розв’язанням, за кожним рухом руки.
— Соню, знову неправильний нахил. Перепиши рядок.
— Тут можна розв’язати швидше. Подумай іще.
— Ти неуважна. Давай спочатку.
Він ніколи не кричав. Не грюкав дверима. Не стукав кулаком по столу. Усе звучало тихо, стримано, майже беземоційно.
Але одного разу, зазирнувши на кухню під час їхніх занять, я помітила, як напружена спина доньки. Як біліють її пальці на ручці. Як вона затримує подих, поки батько дивиться в зошит.
Коли Віктор вийшов відповісти на дзвінок, Соня відкинулася на спинку стільця й видихнула так глибоко, ніби до того кілька хвилин не могла вдихнути. Але щойно він повернувся, вона миттєво випросталася й знову стала зразковою ученицею.
У школі Соню хвалили. Класна керівниця, Інна Валеріївна, говорила про неї з явною повагою:
— Софія — наша зірочка. Дуже здібна, акуратна, відповідальна дівчинка. На неї можна рівнятися.
Я слухала й відчувала гордість. Але наприкінці розмови вчителька раптом понизила голос:
— Ольго, а вдома у вас усе спокійно? Соня останнім часом якась згасла. На перервах сидить сама, з дівчатами майже не грається. Я не хочу вас лякати, але мене це насторожує.
Я розгубилася. Вдома я переказала розмову Віктору.
Він вислухав уважно, не перебив жодного разу, а потім спокійно пояснив:
— Вона просто дорослішає швидше за однолітків. Їй уже нецікаві порожні розмови й шкільні плітки. Вона зосереджена на цілях. Це нормально для розумної, амбітної дитини…
