Раніше Соня була жвавою, сонячною дитиною. Вона легко сміялася, швидко захоплювалася, могла годинами розповідати про школу, подружок, смішні випадки, нові ігри. Після уроків до нас часто приходила її подруга Ніка. Дівчатка щось будували з конструктора, малювали, бігали подвір’ям, сперечалися, мирилися, знову сміялися.
Потім Ніка перестала з’являтися.
Коли я запитала в Соні, чому вони більше не бачаться, донька лише знизала плечима.
— Мені ніколи, мамо. У мене додаткові заняття й підготовка.
— Але подруги теж важливі, — обережно сказала я.
Соня повторила фразу, явно почуту не від себе:
— Тато каже, дружба нікуди не дінеться. А втрачений час уже не повернути.
Після цього вона знову втупилася в підручник.
Її обличчя стало іншим. Надто серйозним для десяти років. Усмішка з’являлася дедалі рідше, ніби їй потрібен був дозвіл, щоб радіти. Іноді я заставала Соню біля вікна. Вона сиділа нерухомо й дивилася кудись за шибку таким порожнім, відстороненим поглядом, що всередині в мене неприємно стискалося.
Одного разу я заговорила про це з Віктором.
— Мені здається, Соня змінилася, — сказала я. — Вона стала тихою. Якоюсь сумною.
Він обійняв мене за плечі й усміхнувся тією самою спокійною усмішкою, яка завжди діяла на мене як заспокійливе.
— Олю, їй десять. Починається складний вік. Діти в цей час часто замикаються, ідуть у себе. Це нормально. Не шукай біди там, де її немає.
Він говорив упевнено, м’яко, майже лагідно. І я знову повірила. Адже він проводив із Сонею набагато більше часу. Він мав знати її краще.
За вечерею раніше донька щебетала без упину. Тепер за столом частіше говорив Віктор. Він розповідав про роботу, обговорював плани на вихідні, перелічував, які завдання треба зробити, питав Соню про уроки.
Вона відповідала коротко:
— Так.
— Ні.
— Нормально.
І перед кожною відповіддю кидала на батька швидкий, ледь помітний погляд. Тоді я пояснювала це повагою. Думала: просто вона дорослішає, стає зібранішою, серйознішою.
Соня почала малювати. Не яскраві дитячі картинки, а порожні пейзажі в сірих, синіх, холодних тонах. Будинки без вікон, дороги, що йдуть у туман, дерева з голими гілками, темне небо. Я хвалила її за талант, але ці малюнки залишали по собі дивне відчуття. У них було надто багато самотності.
Одного вечора, коли Соня пішла до себе робити уроки, я сиділа з Віктором у вітальні. Він працював за ноутбуком, а я раптом відчула приплив ніжності.
— Ти навіть не уявляєш, який ти чудовий батько, — сказала я.
Він підвів на мене очі. Погляд був теплий, втомлений, люблячий…
