Я дивилася на нього в такі моменти й відчувала вдячність. Його серйозність здавалася мені любов’ю. Його наполегливість — відповідальністю. Його контроль — турботою.
Завдяки Віктору Соня вчилася на самі відмінні оцінки, отримувала грамоти, вигравала шкільні конкурси з точних предметів та іноземної мови. Учителі хвалили її, сусіди захоплювалися. Іноді жінки з сусідніх будинків зупиняли мене біля хвіртки й казали з погано прихованою заздрістю:
— Ольго, вам так пощастило з чоловіком. Не кожен батько так вкладатиметься в дитину. Справжній тато.
Я усміхалася й кивала. Так, справжній. Тоді я в цьому не сумнівалася.
Батьки Віктора теж вважали сувору систему виховання єдино правильною. Його батько, Борис Павлович, колись керував відомою школою й усе життя вірив, що успіх дитини залежить лише від дисципліни. Мати Віктора, Тамара Семенівна, викладала музику й мріяла побачити онуку на великій сцені, хоча Соня до інструмента ставилася спокійно, без особливого інтересу.
Щонеділі ми обов’язково вечеряли в них. Формально це називалося сімейною традицією, але насправді такі вечори більше нагадували перевірку досягнень. Борис Павлович переглядав щоденник онуки, який Віктор заздалегідь привозив із собою, уважно вивчав кожен запис, кожну оцінку, кожне зауваження.
— Так, з мови відмінно, — задоволено казав він. — Оце правильно.
Потім раптом хмурився:
— А чому за твір не найвищий бал? Що означає “зараховано”?
Соня опускала очі в тарілку й тихо відповідала:
— Це було додаткове читання. За нього оцінок не ставили.
— Це не має значення, — відрізав дід. — У нашій сім’ї не буває “просто зараховано”. Треба завжди прагнути найкращого. Ти зрозуміла?
Соня кивала. Дуже швидко, майже перелякано.
Тамара Семенівна тут же додавала своє:
— А з музикою в нас зовсім погано. Цього тижня лише два заняття по сорок хвилин. Я ж усе знаю, Сонечко. З таким ставленням нічого серйозного не вийде.
Іноді мене пересмикувало від цих розмов. Мені здавалося, вони надто тиснуть на дитину. Але Віктор щоразу знаходив пояснення, яке звучало розумно.
— Олю, вони люблять її, — казав він дорогою додому. — Просто вони з іншого покоління. У них інакше заведено. Так, вони вимогливі, але ж вони хочуть Соні добра. Зараз світ жорсткий. Якщо розслабитися, тебе обійдуть. Вона має звикати працювати з дитинства.
Я погоджувалася. Сумніви розчинялися, коли я бачила грамоти на полиці, акуратні зошити, захоплені відгуки педагогів. Результат був очевидний, а отже, система працювала.
Я багато працювала й часто поверталася пізно, коли дім уже поринав у тишу. На кухні на мене чекав ужин під серветкою. Поруч лежала стопка перевірених Сониних зошитів з акуратними помітками Віктора на полях. І я думала: як добре, що він у нас є. Без нього я б просто не впоралася.
Але в якийсь момент я почала помічати зміни…
