Марина на таке порівняння не ображалася. Якщо дивитися чесно, тоді вона справді більше скидалася на висохле безживне тіло, ніж на живу людину.
Але далі почало відбуватися щось дивне. Чи то чисте лісове повітря благотворно діяло на її змучені легені, чи то відвари Єгора, зібрані з невідомих трав, поступово повертали сили її зруйнованому організму.
Минув час, і Марина з подивом зрозуміла, що може сама сідати на ліжку без запаморочення. Ще за тиждень вона вперше підвелася на ноги й зробила кілька обережних кроків по кімнаті. Потім повернувся апетит. Щоки почали рожевіти. На гострих ключицях і ребрах знову почала з’являтися нормальна жива плоть.
Коли Марина зміцніла, Єгор твердо наполіг: треба їхати до міста й пройти повноцінне обстеження в лікарів. Після аналізів, знімків і консиліуму фахівці тільки розгублено переглядалися. Вони називали це дивом, бо іншого пояснення в них не було. Агресивна саркома зникла. Повністю. Так, ніби її й не існувало.
Розлучення з Дмитром Марина оформила спокійно, заочно, через адвоката. Від цієї боягузливої людини, яка зрадила її в найстрашніший момент життя, їй не потрібно було нічого. Ні грошей, ні речей, ні пояснень.
І все ж, хоч як дивно це звучало, десь у глибині оновленої душі вона навіть була йому вдячна. Вдячна за те, що того фатального дня він викинув її саме в цей ліс, а не в якийсь інший. Бо інакше вона ніколи б не зустріла величезного трилапого вовка Барса — незвичайного, відданого й вірного друга. І головне, вона ніколи б не зустріла Єгора, небагатослівного лісника з добрими блакитними очима, який буквально витяг її з того світу.
Рівно за рік після того, як лікарі офіційно підтвердили повне одужання Марини, у їхній теплій лісовій сторожці, що пахла деревом, травами й молоком, пролунав дзвінкий дитячий плач. У Марини й Єгора народився міцний, цілком здоровий син. Він дивився на світ такими самими ясними небесно-блакитними очима, як у його батька.
