Він поїв її якимись дивними трав’яними відварами. Одні були солодкуватими, пахли медом, липою й чимось теплим. Інші були такими гіркими, що Марина давилася й не могла проковтнути їх одразу. Чоловік не сердився. Він терпляче вливав їй настої з маленької старовинної срібної ложечки й тихо вмовляв випити все до останньої краплі. Щоранку, щойно сходило сонце, він давав їй свіже молоко, додаючи туди щось пряне, ароматне й зігрівальне.
Пізніше Марина дізналася, що чоловіка, який її врятував, звати Єгор. Він був місцевим лісником і охороняв угіддя від браконьєрів. А Барс виявився величезним трилапим вовком. Єгор підібрав його багато років тому ще вовченям. Малюк потрапив у браконьєрський капкан і сильно пошкодив задню лапу. Вижити в дикій природі з такою травмою він уже не зміг би, тому Єгор залишив його в себе.
Лісник виховував дикого звіра майже як собаку. Щодня займався з ним, ганяв двором, змушував рухатися, щоб уціліла лапа міцнішала й краще витримувала навантаження. Але в Барса була одна неприємна звичка. Мисливський інстинкт однаково вимагав виходу, і вовк постійно нишпорив околицями, притягуючи до дому знайдену в лісі падаль. То мертву лисицю, то напівобгризену козулю.
Якби не травма, Барс виріс би справжнім лісовим велетнем. Навіть тепер він був величезний — у холці майже дев’яносто сантиметрів. Тому, коли вовк підтяг до сторожки знайдену серед дерев виснажену Марину, Єгор спершу вирішив, що той знову притяг із хащі чергову мертвечину…
