Уночі третій барак дихав, як велике хворе тіло. Вісім десятків людей ворочалися на нарах, кашляли, рипіли дошками, шепотілися, хтось тихо схлипував, намагаючись сховати це в подушку. Іноді хтось молився без слів, самими губами. Тут і сльози, і молитва вважалися слабкістю, тому обидва заняття вимагали обережності.
Я лежав на другому ярусі й дивився в стелю. На побілці йшли тріщини, які в тьмяному світлі складалися в подобу карти: річки, кордони, порожні землі, де не було жодної назви. Я думав про те, що якщо нічого не зміниться, мені доведеться провести тут роки. Роки в цеху, в чергах, у запаху мокрої тканини, хлорки й дешевої їжі. Роки під чужим ім’ям, із чужою біографією, в тиші, яку сам же й обрав заради виживання.
Але тиша вже почала тріскатися.
Години за дві після відбою біля вікна заговорили двоє. Один голос належав Сивому. Другий був молодий, ламкий, наляканий. Пізніше я дізнаюся його власника — дев’ятнадцятирічного Павла Черняка. Тоді для мене це був просто хлопець, який намагався говорити тихо й усе одно видавав страх кожним вдихом.
— Князь сказав, скоро одного переведуть, — шепотів Сивий. — Із карантину. Не в наш, наче в сьомий барак. Того самого, по справі Богдана. Свідка.
Молодий помовчав, потім спитав майже нечутно:
— І що з ним?
— До суду він доїхати не повинен. Перегляд там якийсь затіяли. Папери, адвокат, свідчення. Нам це не треба.
— А як?..
— Не твоя турбота. Зроблять тихо. Тут усяке буває.
Я лежав із заплющеними очима й слухав. Ім’я Богдан мені ні про що не говорило. Але сенс розмови був ясний. У колонії готували вбивство. Людину ще навіть не перевели в житлову зону, а для неї вже придумали кінець. І люди, які обговорювали це біля вікна, були тими самими, хто вдень сміявся з капустяного листка на моєму плечі.
Можна було спробувати передати почуте адміністрації. На папері це виглядало б правильно. У реальності я не знав, хто зі співробітників пов’язаний із Князем, хто продає відомості, хто заплющує очі, а хто сам отримує частину вигоди. Неправильно сказане слово могло дійти до Сивого швидше, ніж до тих, хто здатен зупинити злочин. А отже, вбили б не тільки свідка. Почали б шукати того, хто чув нічну розмову. Я вже жив під ім’ям людини, якої не шкода. Якби мене знайшли з цією правдою на язиці, в документах з’явилася б іще одна нещасна випадковість, і ніхто не став би пов’язувати її з давньою операцією, закритою справою й чужими погонами.
Тієї ночі тріщини на стелі перестали бути схожими на карту. Вони стали схожими на схему, де кожна лінія могла привести або до порятунку незнайомця, або до мого власного провалу…
