Життя без прикрасУночі третій барак дихав, як велике хворе тіло. Вісім десятків людей ворочалися на нарах, кашляли, рипіли дошками, шепотілися, хтось тихо схлипував, намагаючись сховати це в подушку. Іноді хтось молився без слів, самими губами. Тут і сльози, і молитва вважалися слабкістю, тому обидва заняття вимагали обережності.
Я лежав на другому ярусі й дивився в стелю. На побілці йшли тріщини, які в тьмяному світлі складалися в подобу карти: річки, кордони, порожні землі, де не було жодної назви. Я думав про те, що якщо нічого не зміниться, мені доведеться провести тут роки. Роки в цеху, в чергах, у запаху мокрої тканини, хлорки й дешевої їжі. Роки під чужим ім’ям, із чужою біографією, в тиші, яку сам же й обрав заради виживання.
Але тиша вже почала тріскатися.
Години за дві після відбою біля вікна заговорили двоє. Один голос належав Сивому. Другий був молодий, ламкий, наляканий. Пізніше я дізнаюся його власника — дев’ятнадцятирічного Павла Черняка. Тоді для мене це був просто хлопець, який намагався говорити тихо й усе одно видавав страх кожним вдихом.
— Князь сказав, скоро одного переведуть, — шепотів Сивий. — Із карантину. Не в наш, наче в сьомий барак. Того самого, по справі Богдана. Свідка.
Молодий помовчав, потім спитав майже нечутно:
— І що з ним?
— До суду він доїхати не повинен. Перегляд там якийсь затіяли. Папери, адвокат, свідчення. Нам це не треба.
— А як?..
— Не твоя турбота. Зроблять тихо. Тут усяке буває.
Я лежав із заплющеними очима й слухав. Ім’я Богдан мені ні про що не говорило. Але сенс розмови був ясний. У колонії готували вбивство. Людину ще навіть не перевели в житлову зону, а для неї вже придумали кінець. І люди, які обговорювали це біля вікна, були тими самими, хто вдень сміявся з капустяного листка на моєму плечі.
Можна було спробувати передати почуте адміністрації. На папері це виглядало б правильно. У реальності я не знав, хто зі співробітників пов’язаний із Князем, хто продає відомості, хто заплющує очі, а хто сам отримує частину вигоди. Неправильно сказане слово могло дійти до Сивого швидше, ніж до тих, хто здатен зупинити злочин. А отже, вбили б не тільки свідка. Почали б шукати того, хто чув нічну розмову. Я вже жив під ім’ям людини, якої не шкода. Якби мене знайшли з цією правдою на язиці, в документах з’явилася б іще одна нещасна випадковість, і ніхто не став би пов’язувати її з давньою операцією, закритою справою й чужими погонами.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.