На ранковому шикуванні я почав робити те, що вмів найкраще. Дивитися. Не витріщатися, не ставити запитань, не збирати чутки відкрито, а просто вбирати простір. Хто стає поруч із ким. Хто поступається місцем без прохання. Хто намагається триматися ближче до Князя, щоб його помітили. Хто, навпаки, уникає будь-якого погляду з його кута. Ззовні все це схоже на безглуздий натовп в однаковому одязі. Усередині кожен крок має вагу. Людина, яка першою виходить із дверей, може бути не головною, але точно наближеною. Той, хто сміє затриматися біля роздачі, має захист. Той, хто завжди стоїть на краю строю, або нікому не потрібен, або надто розумний, щоб потрапляти під руку. Я складав ці дрібниці в голові, як колись складав схеми будівель перед операціями.
Я рахував кроки від барака до їдальні, від їдальні до промзони, від промзони до медчастини. Відзначав камери: які повертаються слідом за рухом, а які висять мертвими коробками, давно ставши частиною декорації. Запам’ятовував, де контролер зупиняється покурити, де стрій на кілька секунд стискається між корпусами, де розмови тонуть у гулі труб або шумі їдальні. У третьому бараку й довкола нього неробочих камер було більше, ніж мало б бути в місці, де порядок тримається на звітах. Але звіти часто люблять папір більше, ніж правду.
У Князя було четверо найближчих. Сивий — виконавець покарань, людина, якій довіряли ламати чужу волю. Марк Гнатюк на прізвисько Зв’язковий — той, через кого йшли заборонені передачі, телефони, спиртне, порошки, усе, що перетворювало колонію на маленький ринок за ґратами. Його канал тримався на контролері Корнеї Рудику, який отримував свій конверт регулярно й без зайвих розмов.
Третім був Степан Левченко, прозваний Каменем. Колишній борець, кремезний, мовчазний, зі звичкою стояти так, щоб бачити весь простір перед собою. Він майже не говорив, але його присутності вистачало, щоб розмови стихали. Четвертим був Павло Черняк — дев’ятнадцять років, перший строк, налякані очі, худі плечі, вічна готовність бігти з дорученням, аби тільки його не чіпали. Його використовували як посильного, бо страх робить людину зручною.
У швейному цеху я бачив, як Павло передає між верстатами маленькі згортки. В обмін йому віддавали тканину, нитки, голки, обрізки — усе, що тут мало ціну або могло стати матеріалом для небезпечної саморобки. Робив він це майже відкрито. Ніхто не доносив. Ніхто навіть не дивився просто. Влада Князя трималася не на одній людині, а на звичці цілого барака опускати очі.
Ця звичка страшніша за пряму жорстокість. Жорстокість бодай має обличчя: Сивий, Князь, Камінь біля плеча. А звичка ховається в кожному, хто робить вигляд, що не бачив. Вона перетворює вісімдесят людей на стіну, крізь яку не проходить ні прохання, ні крик. Я розумів, що якщо Дениса поведуть до вмивальної, більшість почує шум. Дехто зрозуміє, що відбувається. Але майже всі відвернуться, бо так виживають. І тому що одного разу вже відвернулися, а вдруге зробити це легше.
За два дні прийшов етап. Про це заговорили ще до обіду: привезли нових, близько дюжини, поки тримають у карантинному відділенні. Прямо питати про свідка я не міг. Запитання в колонії мають запах, і якщо людина раптом починає цікавитися тим, що її нібито не стосується, цей запах швидко доходить до потрібних носів. Але карантин виводили гуляти окремо, за сітку, яка прилягала до спільного двору. Я став виходити в той самий час і дивитися крізь металеві вічка на обличчя новачків. Робив це ліниво, як усі: ніби просто вбиваю час, розглядаю чужу робу, чужі ходи, чужу розгубленість. Насправді я шукав страх іншої якості — не загальний страх етапу, а страх людини, яка знає, що по неї прийшли.
На четвертий день я побачив його. Хлопець років двадцяти, може, трохи старший, худий, світловолосий, у робі, яка ще не встигла сісти по плечах і втратити складки. Він стояв окремо, руки тримав незграбно, ніби не знав, куди їх подіти, і дивився в землю з таким виразом, який буває в людей, що вже зрозуміли: небезпека поруч, але ще не знають її точного імені.
Пізніше я дізнаюся, що його звати Денис Лозовий. Дізнаюся і те, що п’ять років тому він опинився не в тому місці й побачив те, за що інші були готові прибрати його з життя. Тоді ж, біля сітки, я думав про інше: у мене є, можливо, десять днів. А якщо Князь вирішить поспішити — менше. Він стояв зовсім поруч — за кількома метрами двору й металевою сіткою, — але між нами вже лежала прірва з правил, охорони, чужих наказів і мого власного прикриття. Щоб допомогти йому, мало було захотіти. Треба було вибрати спосіб, за якого допомога не вб’є нас обох…
