Справжнє весілля призначили на ранню весну. Воно відбулося в тій самій родинній каплиці, але приміщення було майже не впізнати. Замість тремтливих самотніх свічок його наповнювало м’яке денне світло, ряди лав прикрашали білі квіти, а гості прийшли не дивитися на чуже приниження, а благословити вибір двох людей.
Варвара сиділа на почесному місці. Тростина з металевим набалдашником лежала поруч, і зазвичай суворе обличчя пом’якшувала рідкісна ніжність. Віктор стояв біля першої лави в строгому чорному костюмі, зберігаючи звичну виправку. Людмила вже витирала сльози хустинкою, хоча церемонія ще не почалася.
У першому ряду влаштували Галину. На ній був той самий світло-сірий кардиган, акуратно накинутий на плечі, поруч перебувала медсестра з «Тихого саду». Погляд літньої жінки доброзичливо блукав каплицею. Вона не розуміла, чому довкола зібралися вбрані люди, але музика й квіти явно тішили її.
Андрій чекав біля вівтаря без медичного ліжка, трубок і мерехтливих екранів. Він стояв на власних ногах, хоча Олеся знала, скільки болю й упертості ховається за цією зовнішньою легкістю. Під час першої церемонії його нерухомість виставили напоказ, щоб довести чужу владу. Тепер кожен упевнений крок був свідченням того, що цей задум провалився.
Для нього повернення до каплиці теж було випробуванням. Востаннє він чув її звуки з глибини тіла, яке не підкорялося, поки поруч сміялися люди, що вже ділили його статки як спадок. Сьогодні ті спогади не зникли, але більше не керували тим, що відбувалося. Андрій міг бачити вхід, чути музику й чекати жінку, чия перша обіцянка йому полягала лише в тому, що вона не сміятиметься разом з іншими.
Великі двері відчинилися. Олеся ввійшла в білосніжній сукні, зовсім не схожій на ту, що колись поспіхом купили з рук. Вона йшла між рядами під тиху музику й бачила знайомі обличчя людей, які залишалися поруч у найтяжчі дні. У каплиці не пролунало жодного глузливого смішка.
Коли наречена порівнялася з першим рядом, Галина повернула голову слідом за всіма. На мить її погляд залишався розсіяним. Потім хвороба несподівано відступила, подарувавши один із тих коротких просвітів, які неможливо викликати чи втримати. В очах літньої жінки з’явилася ясність.
Вона подалася вперед і взяла Олесю за руку. «Моя дівчинка. Моя Олеся», — виразно промовила Галина, не звертаючись до безіменної медсестри й не плутаючи теперішнє з далеким минулим.
Музика стихла, каплиця завмерла. Олеся опустилася навколішки біля лави, притисла материнську долоню до щоки й дивилася в очі, які знову впізнавали її. Ні вона, ні Галина не намагалися наповнити ці секунди довгими промовами. Доньці було досить почути своє ім’я, вимовлене тим голосом, за яким вона тужила довгі роки.
Варвара відвернулася, щоб приховати блиск в очах. Людмила перестала витирати сльози й просто притисла хустинку до губ. Навіть Віктор на коротку мить опустив погляд. Андрій залишався біля вівтаря й терпляче чекав, розуміючи, що ця зустріч матері й доньки важливіша за встановлений порядок церемонії.
Просвіт почав згасати так само тихо, як і з’явився. Галина лагідно всміхнулася нареченій, уже не до кінця розуміючи, кого тримає за руку, але не відпускаючи її відразу. Олеся поцілувала материні пальці, обережно повернула долоню на коліна й підвелася. Крізь сльози вона всміхалася, бо хвороба не змогла відібрати в них цього дару…
