— Ти куди? — розгубився він.
— Додому, — відповіла Оксана, не підводячи очей. — Не хочу бути тут тягарем.
Він спробував узяти її за руку, але вона відсахнулася.
— Залишся, прошу. Ми знімемо житло. Я справді цього хочу. Я тебе кохаю, Оксано.
Ці слова пролунали вперше. Можливо, саме тому вона зупинилася: їй хотілося вірити не його батькам, а йому. Грошей на простору квартиру не було, і вони знайшли крихітну кімнату-студію, де ледве вміщалися ліжко, шафа й столик. Після чужого дому це тісне місце здавалося їхнім прихистком.
Оксана одразу почала шукати роботу й влаштувалася помічницею менеджера. Посада була невисокою, зате попереду обіцяли зростання й добру зарплату. Оксана старалася з усіх сил: затримувалася, брала доручення, вчилася в досвідчених працівників. Назар теж багато працював. Про весілля вони поки що говорили рідко, як про щось далеке. Їм здавалося, що попереду — сім’я, діти, великий затишний дім і вечори без чужих докорів.
Звістка про вагітність зруйнувала звичний лад одним коротким зізнанням.
— Назаре, я вагітна, — сказала Оксана, стискаючи пальці так, що побіліли кісточки.
Він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла напруженою.
— Отже, почнемо нашу мрію раніше, ніж планували, — промовив він і обійняв її…
