— Що я тепер скажу матері? — бурмотів він. — Що я їй скажу? Вона мене зненавидить. Усі сміятимуться з мене. Лідо, ти розумієш, що ти зробила?
Ліда взяла телефон зі столу.
— Я нічого не робила, — сказала вона тихо. — Це зробив ти.
Вона вийшла з кухні. Зачинилася в спальні. Лягла на ліжко поверх ковдри. За вікном вибухали петарди. Хтось запускав салют. Голоси, сміх. Новий рік починався. Ліда лежала в темряві, дивлячись у стелю. У грудях була та сама порожнеча. Тиха. Спокійна. Їй не було ні шкода Андрія, ні радісно. Нічого. Просто порожнеча. І полегшення. Нарешті.
Ліда прокинулася першого січня о пів на одинадцяту. За вікном був сірий, каламутний день. Сніг перестав іти, але небо залишалося низьким, свинцевим. Вона лежала, дивлячись у стелю, слухаючи тишу квартири. Андрій не виходив із вітальні всю ніч. Ліда чула, як він ворочався на дивані, щось бурмотів уві сні. Під ранок він затих.
Вона встала, одяглася, вийшла зі спальні. Пройшла повз вітальню. Двері прочинені. Андрій спить на дивані, накрившись пледом. Обличчя сіре, рот напіввідкритий. На журнальному столику валяється телефон. Поруч порожня пляшка пива.
Ліда пройшла на кухню. Увімкнула чайник. Сіла за стіл. На столі все ще лежала її вчорашня тарілка. Ліда не встигла її прибрати. Поруч стояв той нещасний салат Андрія. Олів’є, яке він так і не подав гостям. Миска була накрита тарілкою, але краї салату вже підсохли, почорніли. Ліда відкрила холодильник. Майже порожньо. Пляшка кефіру, шматок хліба, трохи сиру — все, що вона купила вчора. Залишки Андрієвих продуктів: майонез, банка горошку, шматок ковбаси. Більше нічого.
Вона заварила чай, відрізала шматок хліба. Сіла за стіл, повільно жувала. За вікном проїхала машина, сигналячи: хтось святкував. Із сусідньої квартири долинав приглушений сміх, музика.
Ліда допила чай, вимила чашку. Взяла телефон. Десять пропущених від подруги Алли. Останнє повідомлення прийшло о першій ночі. «З Новим роком! Як там у тебе? Все нормально?» Ліда набрала відповідь: «Дякую. Все добре. Вітаю тебе теж». Поклала телефон. Подивилася на двері вітальні. Звідти тиша. Андрій спав.
Ліда повернулася в спальню. Дістала з шафи спортивну сумку. Почала складати речі. Не всі, тільки найнеобхідніше. Дві зміни одягу, білизну, косметичку, зарядку для телефону, документи — паспорт, ІПН, картки. Загорнула все акуратно, застебнула сумку. Потім сіла на ліжко, відкрила банківський застосунок, зайшла в налаштування спільного накопичувального рахунку. Видалила Андрія зі списку власників. Підтвердила дію. Готово. Тепер у нього немає доступу. Він не зможе більше зняти ні копійки. Ліда закрила застосунок. Подивилася на сумку. Потім встала, сховала її в шафу за зимові куртки. Поки рано, але готовність заспокоювала.
Андрій прокинувся близько третьої години дня. Ліда сиділа в спальні, читала книгу. Почула, як він встав, пройшов у ванну, довго лилася вода, потім він вийшов, пройшов на кухню. Ліда відклала книгу, встала, вийшла в коридор, зупинилася у дверях кухні. Андрій стояв біля плити, грів у мікрохвильовці залишки вчорашнього олів’є. Обернувся, побачив її. Обличчя було опухлим, очі червоні. Він відвів погляд.
— Привіт, — сказав він глухо.
— Привіт.
Мікрохвильовка пискнула. Андрій дістав тарілку, сів за стіл, почав їсти. Мовчки, повільно, через силу. Ліда налила собі води, стала біля вікна.
— Мати не відповідає на дзвінки, — сказав Андрій раптом. Голос був рівним, порожнім. — Я дзвонив разів двадцять. Вона скидає.
Ліда мовчала.
— Гена написав мені в особисті. Сказав, що я ганьба сім’ї, що мати плакала всю ніч, що я її принизив.
Ліда пила воду маленькими ковтками.
— Сергій видалив мене з друзів, Настя теж. — Андрій відклав виделку. — Всі тепер знають. Всі кажуть, що я брехун і невдаха.
— Ти сам їм це сказав, — зауважила Ліда тихо.
— Що?
— Ти сам пообіцяв їм те, чого не міг дати. Сам себе виставив.
Андрій зціпив щелепи.
— Якби ти мені допомогла…
— Ні, — Ліда повернулася до нього. — Не починай знову. Ти витратив мої гроші без дозволу. Ти запросив гостей, не порадившись. Ти сам у всьому винен.
— Я винен, — повторив Андрій. Голос його здригнувся. — Ти маєш рацію. Я винен. Я все зіпсував. Задоволена?
— Ні. Мені не потрібне твоє визнання провини. Мені потрібно, щоб ти зрозумів. Я не твоя служниця. Я не інструмент для твоїх амбіцій.
Андрій опустив голову. Сидів, дивлячись у тарілку.
— Що тепер? — запитав він тихо. — Мати мене зненавиділа. Сім’я відвернулася. Ти мене зневажаєш.
— Я тебе не зневажаю, — сказала Ліда. — Мені просто все одно.
Андрій підвів на неї очі. У них було щось жалюгідне, прохальне.
— Лідо, ну давай якось… усе виправимо. Я зрозумів свою помилку. Чесно. Більше ніколи так не зроблю.
— Не зробиш, — погодилася Ліда. — Тому що в тебе більше не буде доступу до спільного рахунку.
Андрій завмер.
— Що?
— Я видалила тебе з власників. Накопичувальний рахунок тепер тільки мій.
Обличчя його побіліло.
— Ти… що?
— Я захистила свої гроші.
— Лідо, це ж наш спільний рахунок! Ми чоловік і дружина!
— Були чоловік і дружина, — виправила вона. — Поки ти не вирішив, що можеш розпоряджатися моєю працею без дозволу.
Андрій підскочив, стілець перекинувся…
